Тікаючи, не вірити
Що вкотре не втекти.
Стрибати, йдучи прірвою,
Хай що кажуть брати.
Палати, ніби вперше,
Тримаючи в собі
Вогонь, якому легше
Просто вийти з берегів.
Хвилина як година, а доба, як людський вік,
І думка не покине, не зімкну своїх повік
Шукаючи притулку для своїх рожевих мрій,
Блукаючи провулком, я вірші пишу лиш їй.
Вона - одна-єдина, і шукав саме її:
Лише емо-дитина криє почуття свої,
Я заперечую усе, я не потраплю знову
На цей гачок! Вона іде, і я втрачаю мову.
***
А, може, зараз саме час відкрити своє серце?
А, може, це нагода показати,
як воно б'ється?
***
І плачучи, ховаючись,
Забути про життя.
Ілюзіям вмираючим
Я все його віддав.
Навіщо знову тішитись,
Якщо сміються всі?
Найлегше - кров'ю вишити
Орнамент на руці.
Лише пожартував! Костлява, йди під три чорти!
В мармизу цю достатньо мляву я жбурляв торти!
Мій сміх лунав достатньо гучно, щоб дізналас́́я́́́
Ота, з якої образ Бога я собі узяв,
Що не повірю почуттям я більше ані разу,
І вилікую їх, просто як чергову заразу!
Я твердо вирішив, що серце не відкрию знову!
Та зустрічаючи її, я знов втрачаю мову.
Поверите-поверите! И еще не раз, и самым-разным. У поэта струна эмоции должна быть натянутой, чтобы звук рождался чистым. Успехов! 
