Спати лягаю переважно на підлозі в коридорі. Одягненим і взутим. Сумку
з документами кладу під голову. Зайві секунди інколи зберігають життя. Підірвався й побіг.
На той час вже бачив не тільки посипані вікна, а й знав про реальні смертельні випадки. Хотів перейти в гуртожиток. Там який не який, а підвал. Причому, щоб потрапити в нього із будинку навіть виходити не треба, але після побаченого лишатися там перехотілося. Приліт був у сусідній будинок. Чоловіка на п'ятому поверсі внаслідок вибуху задавило на смерть плитою. Поряд гуртожиток із осиротілами вікнами, в яких гуляє вітер. Стіна будинку напроти вся чорна. Повертаю-таки назад, бо побачене оптимізму не додало. Потім не раз ще бачитиму руйнування, проламані від вибухів дахи будинків, розтрощені вщент крамниці-кіоски, ракету, що зіб'є кут на будівлі школи, в якій навчався мій старший син і стирчатиме деякий час у землі на шкільному подвір'ї. Напроти будинок, під яким загинула літня жінка, вражена вибуховими осколками. Крові вже не видно, але стіна будинка зберігає пам'ятні зазубрини про цей випадок. Бачив залізні гаражі, прошиті наскрізь уламками від вибухівки, скинутої на парашутах. Вигляд ще той, наче в друшляка. Залізо не витримує, а людина такого й подавно не витримає. Так воно й сталося.
Вибухівка впала між будинками, повилітали вікна сусідніх будинків, обвалився балкон, але не тільки руйнування. Чергова смерть. Осколки прошивають не тільки гаражі, а й залітають у вікно на четвертий поверх, де мирно спав чоловік, який накульгував трохи на одну ногу. Мав інвалідність. Зустрічав цього чолов'ягу не раз раніше. Друг одного мого доброго знайомого з гуртожитку, шкільного завуча. Це був останній у житті цього чоловіка сон.
Перед північчю дуже близький вибух вигнав на вулицю, туди, де була табличка "Укриття". На дверях замок, безпорадна думка: "Куди тепер?" і несподіване тремтіння в колінах. Хлопчина, який до "Укриття" прийшов першим, поділився своїм рішенням: "Завтра повертаюся в Харків".
Повернулися й ми, бо війна скрізь.У Харкові не працювало метро, але працювали магазини і люди в чергах тільки злякано озиралися в бік вибухів. У Львові навіть маленький кіоск "Хліб на дровах" на час тривоги не працював.
Тривожний рюкзак поряд. Перший час спимо одягнені. Зараз тільки близький вибух змушує вийти за дві стіни. І Тулькін... Ще одного Тулькіна немає в жодному місті України.
Знайоме відчуття щодо опівночі й зачинення на замок. Метро згодом почало працювати. Базар не працював. Інколи практикувалася торгівля з машин. Пошта не працювала. Працював більш-менш регулярно "Клас". Оплата спочатку була в ньому виключно готівкою, а з банками і банкоматами була проблема. Не працювали теж спочатку. Потім відновилося, звичайно, все потроху. "Сокіл" зовсім зник, на початку війни ще був. "Чудо" то закривалося, то відкривалося. В "АТБ", відстоявши у величезній черзі, черги, в принципі всюди такі були, можна було зняти готівку. Про Тулькіна від вас перший раз чую. Ніколи не чув про такого, а це тільки від вас дізнався, що це якийсь діяч інформаційного простору, якщо зрозумів правильно.
