КОЛОВРАТ
Чорні гілки дерев оповиті туманом, сірим змоченним пір́ям,
З крони сиплеться кмин — стиглий дощ. Небо рак.
Мутні води довкілля, затремтіла велика калюжа !
Вчасно стовбур здригається, сухе листя чекає підпалу.
Який біль, зубожіння, щорічна хвороба,
Перетворює копни зелених смарагдів
На осінню бурштинову ковдру ? Опала листва.
Пісня флейти лунає в повітрі,
Замурована в камні, прикута до нотного стану,
Розчинилась на жовті, бордові п́янкі кольори.
Я помер. Не в ночі і не в вечір. Хай їм грець...
То закляття зграї брудного гайвороння,
Клекотало дзьобами огидними. Живляться. Трощать горіхи.
Крила грака вдень затулили обличчя.
З серденька на грудях зробили гніздо...
Колонію з десятків та сотень гнізд утворили.
Я — помер ! Стукот грудок землі з червоною глиною.
Перетворення людини в жовтяницю потвору.
Цвинтар відкритий навстіж. Чорне все навкруги,
Жалюгідне, збоченне, морок та тріщини, як не прикрашай,
Не заквітчуй вінками, букетами, плетеним лозою, стрічками.
Я помер... Пред дверима очниці. “ У врат “ ? То — стіна. Я в Китаї !
Я і бовдур, і злиднями шитий...
Восьмирічний хлопчисько. Дитина !
Та мій вчитель поважно, з надривом, додає в мої вуха “тугенькі”, що
“Не маючи знань ти в неуцтва пітьмі і хробак !”.
Я не плачу, вклонивши головоньку, погоджуюсь.
Може колись і сам буду всіх повчати !
Гуаньінь ! Захисниця богиня ! Благаю !
Вчитель мій, на схід Сонця, спопашив розсаду.
Розкумекати б вчасно ! А я не второпав...
Яму вирив, тримає рослину нагору корінням,
І каже: “Саджай ! Щоб усе зеленіло”.
Поїхав. Пісок зсипався весь. Я чекаю сумлінно.
Не їде. Нікого нема. Припікає.
Всю посадив, належно, корінням у грунт.
Встиг полити ошатні рядки. Показався мій Вчитель.
Зустрічає із лайкою, топче листячко, стогне.
Не зробив я розумно. Обітниця послуху.
“Ти роби, неборак, не так як схотілося !
А як тобі кажуть ! Як показує Вчитель,
То гойда ! Ось так і саджай.”
Надвечір́я. Бамбукове ліжко. Голе дерево чорної сливи.
Стирчать гілки рясні, немов жили.
Двадцять років минуло. Агов ! Пам́ятаю з пошаною, Вчитель.
Той куток із дитинства, садибу...
Стусани, що розсаду капусти не зарив до землиці бадиллям.
Голе дерево. Чорная слива.
Без міцного, гладенького плоду та листя,
Засинає, примружує віки, стоїть непохитна,
Начебто перевернута догори
Гірким, запашним корінням.
ID:
1019357
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Громадянський
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.08.2024 22:18:52
© дата внесення змiн: 06.08.2024 22:18:52
автор: Dana Saba
Вкажіть причину вашої скарги
|
