Коли ти до мене підсів,
був ранок, день або вечір,
і листя було в росі,
і сонце текло на плечі, –
а може, то падав сніг,
а може, й зірки, як вишні,
лягали тобі до ніг –
іскристі та вогнедишні.
Над нами усохлий в’яз
покручені чорні віти
додолу хилив – і враз
на них виростали квіти.
Либонь, я сказала «ні»,
збентежена і несміла,
і жіночка у вікні
прекрасно все зрозуміла.
Ти блиском своїх очей
мене обпікав, як жаром,
і значення всіх речей
скасовував хвацьким жартом,
і голосом – щирий шовк! –
торкався душі і тіла…
А потім, здається, пішов.
А я, здається, підсіла.
М-да, все собираюсь доделать цикл на ту же тему: голоса разных женщин (одна, впрочем, мифическое существо) говорят о любви-нелюбви, о невозможности любви - по разным причинам и т.д. Называется - "Контрапункт".
Спасибо, что читаете.)
