Легкий вітерець із якимось дивним запахом пробігся по обличчі жінки, яка лежала на землі і ледве дихала. Хоч вітер вона відчула, та не могла відкрити очі, тільки постаралася вдихнути глибше. У повітрі також був той дивний запах, який вона не могла ні впізнати, ні відгадати. Хотілося дихати все більше, хотілося відкрити очі, поворушити руками чи ногами, але нічого не виходило, можливо жінка почала панікувати, та вона була занадто втомлена. Скільки пройшло часу після того, як вона вперше відчула вітер і незнайомий запах, цього вона теж не могла ніяк вичислити. Напевно часу пройшло достатньо, бо дихання жінки нарешті стало звичайним і вона почала ворушити пальцями на руках, а потім повільно почала відкривати очі.
Перше, що вона побачила, це був якийсь жовто-мутний дим, вона доторкнулася до землі і відчула, що вона дуже рихла, ніби готова розкришитися і розсипатися одночасно. Жінка закрила очі і зрозуміла, що вона лежала, згорнувшись «калачиком», тому вона повернулася на спину, а потім зрозуміла свою помилку, бо тіло дуже сильно боліло. Вона знову відкрила очі, вони були ясно-блакитного кольору, майже єдина яскрава фарба, яка заполонила світ. Жінка розуміла, що вона десь на вулиці, але не могла зрозуміти, чого не видно неба, чого його заволокли ці дивні брудні хмари. Вона знову захотіла закрити очі, але почула дивний шелест і повернула голову. Біля неї сидів маленький хлопчик, йому було чотири чи п’ять років, він посміхався найщирішою посмішкою до неї. Хлопчик був брудний, але на обличчі світилися блакитно-зелені оченята. Жінка забула про біль і піднялася до хлопчика, вона хотіла щось йому сказати, але те, що вона побачила змусило її затамувати подих.
Тотальна розруха, дим, пустота, важке повітря, відсутність кольорів, все сиве і мутно-жовте, пусте небо і ніде не видно нічого живого – все це побачила жінка, коли піднялася. Вона постаралася вдихнути, але зрозуміла, що не хоче дихати цим повітрям. Вона почала задихатися, поки не перевела погляд на хлопчика, який все ще посміхався. Якщо він дихає, то й вона зможе, тому вона почала повільно вдихати і видихати.
– Що сталося? – промовила вона сама до себе.
– Бомби, – відповів хлопчик, – багато бомб.
Жінка подивилася на хлопчика, вона постаралася хоч щось згадати. І вона згадала, була війна, велика і жахлива, яка потягнула за собою біль і смерть, а потім був страшний і величезний вибух, може навіть не один, нарешті вона прокинулася тут сама, хоча вона була не сама, біля неї був цей маленький хлопчик.
– Більше нікого немає? – запитала вона хлопчика.
– Я більше нікого не бачив, – відповів той.
– Де твої батьки? – запитала знову жінка.
– Тут, – посміхнувся хлопчик.
Жінка нічого не сказала, може його батьків вже немає в живих, а може вони справді десь тут, тільки їх потрібно знайти. Потім вона, ніби отямилася, адже вона не знала, де її батьки, де її рідні та близькі. Вона точно знала, що потрібно шукати інших людей, які вижили. Жінка піднялася і сіла навпроти хлопчика.
– Як тебе звати? – запитала вона. – Мене звати Ангеліна.
Хлопчик посміхнувся так, ніби вона йому подарувала найцінніший подарунок, хоча від його посмішки і їй стало якось тепліше і спокійніше на душі, аж сльози підійшли до очей.
– Мене звати Лесик, – відповів радісно хлопчик.
– Яке гарне ім’я, – сказала жінка. – Послухай, Лесику, нам потрібно піти і пошукати інших людей і, звичайно, твоїх батьків, добре?
Хлопчик посміхнувся і кивнув, Ангеліна повільно піднялася, вона взяла хлопчика за руку. Перший крок у безодню вона не наважувалася зробити, та вибору не було, і вони нарешті рушили. Темніти почало швидко, а Ангеліна почала втомлюватися, тому вона вирішила заночувати у найближчому поваленому будинку. Разом з Лесиком, вони зайшли в середину, як тільки стемніло на вулиці стало дуже холодно, в середині також було холодно, тому вона знайшла якісь старі простирадла і ковдри. Вона пригорнула Лесика до себе, закутала себе і його настільки сильно, наскільки вийшло. Хлопчик заснув швидко, а вона все ще оговтувалася від сьогоднішнього дня, час від часу поглядаючи на малого, який здавалося не боявся того, в що перетворився світ і він зовсім не боявся її, чужої тітки, а спокійненько сопів в її обіймах.
Коли Ангеліна прокинулася, на вулиці вже було світло, Лесик все ще спав притулившись до неї. Сьогодні тіло менше боліло, крім того, після того як вона відпочила, шок від першого погляду на новий світ трошки пройшов. Біда в тому, що тепер Ангеліні дуже хотілося їсти, перше, про що вона подумала після того, як почула жалісливі звуки із живота, це пройтися будинком, можливо знайти хоч якійсь консерви. Ангеліна розбудила Лесика і той тільки радісно кивнув, коли вона запропонувала знайти їжу. Пошуки не увінчалися успіхом, тому жінка вирішила, що потрібно йти на пошуки хоч когось. Спочатку вони пройшлися розваленим містом, та здавалося тут сто років ніхто не жив. Ангеліна вирішила, що потрібно йти за місто, але ця ідея її трохи лякала. Проминувши, останні будівлі, вони вийшли на дорогу і широкий пустир, на якому де-не-де тирчало щось, напевно колись це були дерева. Ангеліна йшла повільно, а Лесик навпаки бігав і радів, ніби нічого не сталося. Жінка постаралася розпитати в малого про його сім’ю, але останнє, що вона від нього чула, це було його ім’я, потім він просто кивав. Міста вже не було видно, а попереду ще нічого не було видно, Ангеліна почала переживати, бо скоро мало стемніти, а ночі зараз були холодні. Вона почала обдумувати своє рішення і тепер переймалася, що вчинила не дуже розумно, вона похилила голову і так пройшла декілька десятків кроків. А коли підняла погляд, то побачила, що Лесика ніде немає. Жінка декілька раз покликала його, та відповіді не почула, зібравши останні сили, вона побігла в сторону пагорба. Коли вона вибігла на верї, то внизу побачила щось схоже на річку, на березі якої були люди, а серед них був Лесик. Ангеліна так зраділа людям, що навіть забула про обережність. Вона одразу пішла в їхню сторону, на її велике здивування, люди також зраділи її появі.
– Нарешті, люди, – вимовила ледь вона.
– Так, – промовила до неї якась бабуся, – ми збираємося тут, біля єдиної річки на декілька кілометрів, скоро почнемо шукати…
Бабуся щось ще розказувала, та Ангеліна перестала її слухати. Сльози підійшли до очей і вона розридалася, Лесик кинувся до неї і почав гладити по голові. Люди обступили їх і вирішили зігріти новеньких, а також нагодувати і дати відпочити. Наступного дня Ангеліна почувала себе вже набагато краще, Лесик не відходив від неї, поки вона спала, а коли прокинулася, то одразу захотіла дізнатися, що сталося.
– Такий сміливий у вас син, – промовив чоловік, який напевно був старшим.
– Це не мій син, – відповіла Ангеліна, – але ми шукаємо його батьків, так само як і моїх.
– Зрозуміло, – промовив чоловік, – тут багато таких, як ви.
– То що сталося? – запитала Ангеліна.
Та війна, – промовив чоловік, – здавалося, чого їм ще треба, адже вони так багато знищили, а решта просто дивилися, але виявилося, що вони хотіли знищити все. От вони все і знищили, ті страшні бомби знищили майже все. Зараз немає ні зв’язку, ні можливості шукати людей далі ніж на декілька кілометрів від річки, бо ночі стали дуже холодні, та й дні не тепліші. Ми навіть не знаємо чи сонце ще не зникло, чи ще десь є люди і, як жити далі, коли закінчиться їжа.
– Мають же бути десь інші люди, – знову почала хвилюватися Ангеліна.
– Залишається тільки сподіватися, – промовив чоловік, – пройшов тільки тиждень після вибуху, ми набираємося сил і природа набирається сил, тоді буде видно.
Чоловік пішов, залишивши Ангеліну наодинці із своїми думками. Вона почала спостерігати за іншими, люди старалися жити звичайним життям, якщо його можна було таким назвати. Хтось порався біля вогню, хтось біля річки, діти гралися і Лесик був серед них. Ангеліна вирішила також допомагати, щоб, по-перше, бути корисною і подякувати за допомогу, а по-друге, щоб не думати про те, що сталося, і про те, що можливо вона більше ніколи не побачить своїх рідних.
До вечора Ангеліна допомагала усім, хто її про це просив. Вона навіть вирішила залишитися з цими людьми, поки все не вирішиться, а тільки потім йти шукати рідних. Вона також подумала, що батьків Лесика буде простіше знайти трошки пізніше. Ангеліна, хоч цілий день працювала, не забувала слідкувати за Лесиком і тільки ввечері вона зрозуміла, що не бачила його декілька годин.
– А де Лесик? – запитала вона дітей, з якими той грався.
– А він напевно біля «сплячих», – відповіла найстарша дівчинка.
– Біля кого? – не зрозуміла Ангеліна.
– Це люди, яких ми знайшли, – відповіла бабуся, яка чула розмову, – вони непритомні, але ще живі. В нас немає ліків чи потрібних медикаментів, тому вони просто лежать у спеціальному місці, недалеко від табору, а ми надіємося, що вони прокинуться.
Бабуся показала Ангеліні куди треба йти і вона одразу направилася туди. «Сплячих» було дуже багато, але серед них виділялася постать маленького хлопчика, який нахилився над кимось. Ангеліна одразу подумала, що то один із батьків Лесика, а може навіть обоє. Хто знає, може тут є хтось із її рідних, хоча вони жили далеко від місця, де жила Ангеліна. Жінка підійшла до Лесика, той сидів над якимось чоловіком і уважно роздивлявся його, ніби вивчаючи.
– Напевно, – промовила Ангеліна сама до себе, – це не його батько.
– Ти знаєш, хто це? – запитала вона Лесика.
Хлопчик підняв голову і посміхнувся радісно до неї, як посміхався завжди. Ангеліна підійшла ближче і глянула на чоловіка. Вона на мить запнулася, а потім зрозуміла, що вона вже зустрічалася з ним. Це був військовий, у якого вона брала інтерв’ю нещодавно.
Ангеліна постаралася згадати їхню зустріч, та все було марно. Вона тільки пам’ятала, що чоловік був військовим, він був дуже серйозним і розмова зовсім не клеїлася. Тільки Лесика не можливо було від нього відірвати, хоч Ангеліна старалася дізнатися чи то точно не його батько, але малий нічого не казав. Нічого не казав, та постійно сидів над чоловіком або ходив між «сплячих», але все одно повертався до незнайомця. Так було декілька днів, поки одного вечора Ангеліна не прийшла забирати Лесика спати і чоловік відкрив очі.
Чоловік прийшов до тями вранці того дня, але він був дуже втомленим, тому не міг відкрити очі. Він відчував холодок на пальцях рук, але вони не хотіли ворушитися. Також він чув, що біля нього хтось ходить, тільки йому було байдуже, поки він не зрозумів, що він лежить на землі, а значить до них щось прилетіло і якщо він не підніметься найближчим часом, то може більше ніколи не піднятися. Чоловік відкрив стомлені повіки і побачив хлопчика, який щось малював в нього біля руки. Дивна думка промайнула, що він вже помер, а це по його душу прилетіло янголя. Та чоловік не мав сили ще тримати очі відкритими, тому знову закрив їх. Напевно він заснув, а прокинувся, коли почув жіночий голос, який когось кликав. На вулиці темніло, ставало холодно, чоловік відкрив очі знову, біля нього сидів той самий хлопчик і посміхався, а потім підійшла жінка. Чоловік подивився на неї своїми зеленими суворими очима і не зрозумів її вираз обличчя.
– Ви прокинулися, – промовила Ангеліна.
Чоловік не відповів, він дивився то на неї, то на хлопчика, який аж світився від радості. Раптом Ангеліна зрозуміла, що вже вечір і, що ніч буде холодною. «Сплячих» на ніч вкривали, але вона не знала чи достатньо добре, але цей чоловік прийшов до тями і тепер його треба добре закутати. Вона побігла в табір і розповіла про це старшим, вони дали їй додаткову ковдру.
– Я залишуся, – сказав Лесик, коли Ангеліна хотіла його забрати після того, як вкрила чоловіка.
– Ні, ми підемо до табору, – промовила жінка.
– Але йому буде самотньо, – сказав Лесик.
Ангеліна зрозуміла, що не зможе переконати малого, тому вирішила, що вони заночують також тут. Вогонь не можна було розводити, тому вони з Лесиком міцніше притулилися один до одного. Вона перевела погляд на чоловіка і зрозуміла, що він також дивиться на них.
– Ви пам’ятаєте мене? – запитала вона. – Мене звати Ангеліна, я брала у вас інтерв’ю.
– А я Лесик, – промовив хлопчик і посміхнувся.
– Що сталося? – хрипло запитав чоловік.
Ангеліна голосно видихнула і розповіла все, як є. Чоловік дивився на неї, а в його очах був подив і повна невіра. Він згадав війну і що брав в ній участь, але він не міг зрозуміти, як таке могло статися.
– Ви… – чоловік запнувся, – ви пам’ятаєте, як мене звати?
Ангеліна тільки зараз зрозуміла, що не пам’ятає, бо інтерв’ю було препаскудне. Та вона не могла залишити людину без імені і вона дуже сильно постаралася згадати його ім’я. Чоловік зрозумів, що вона не знає, тому усміхнувся і закрив очі.
– Олексій, – випалила Ангеліна.
Чоловік знову відкрив очі і подивився на неї втомленим поглядом. Потім він глянув на Лесика, який вже міцно і безтурботно спав.
– Дякую, – сказав чоловік і також заснув.
ID:
1014649
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.06.2024 19:35:54
© дата внесення змiн: 02.06.2024 19:35:54
автор: Masha Syv
Вкажіть причину вашої скарги
|
