Надворі зимні дні… скиглить вітер й листки багряні й напівсухі безжально підносить, крутить й довго кудись несе, нарешті торкнеться купи й припаде. Все піднебесся в сизих хмарах, до землі низько -низько. На голову тиснули, думки нашіптували, не гнівись. Довкола глянь, життя продовжується. Продовжується! Але ж війна, таке життя дістало.
Не гніватись, запитувала себе, але ж ти обіцяв чи подзвонити, чи приїхати, п’ять днів минуло, ніякої звістки. Поїхав, знову риск - на деокуповані території, повіз медикаменти, ще дещо. Звичайно бути волонтером, робота не з легких, велика відповідальність. Дорога під обстрілами насторожує, кожен раз просити Бога, щоб повернутися живим. Але ж комусь і це треба робити, себе вмовляла. А іншим разом з думками погоджується, навіщо себе накручувати, злитись.
Спомин серце крає, коли пригадає, як тікали від війни. Позаду свист куль, снаряди зривались, від відчаю уже й не сподівались, що вдасться втекти, залишитись живими. Сльозини цівкою стікали по щоках, панічний настрій, у очах страх.Страх за війну, за його життя, за самотність, розлуку. Якби ж ти знав, як відчуваю біль і переношу муку. Коли в новинах увесь час - бої жорстокі, ворог не відступає. А ще, там сильні морози, аж ніби тут холод тіло проймає, душу крає. І знов думки, як злі пацюки, точать мозок. Це не в дитинстві, як після прочитаних казок. Насняться феї, чи принцеси, а інколи вигаданих прибульців гримаси. Це кривава війна, коли сусід, його недоумки, вирішили Україну підкорити. Хіба спокійним можеш бути? Знаєш, треба рідну землю боронити. Оскаженілих орків - злодіїв, клятих рашистів, треба знищувати, гнати в три шиї, щоби ніколи на інші землі не зазіхали.
Душа болить і в інших людей - за рідних, за дітей, які жахаються від пострілів, гулу, свисту, вибухів снарядів. Воно й самій холоне душа, вона ж жива, все відчуває. А в тих зомбованих, чи у них є душа? Чи замість душі мішок лайна, а замість серця камінь? Про таких страшно й подумати. А по судинах,чи то червона кров, чи може нафтові мастила? То скажіть кого ж їх, яка особа народила? Напевно з мізками - не все до ладу. Як запрограмовані машини, які тільки й чекають команди « Фас», чи принаймні кнопку натиснути, щоби всю землю знищити. Ні - ні, не можна збагнули, сприйняти цих виродків, їх свавілля. Страшно подумати що зробили з будинками, з заводами, з енергетичними структурами, з театрами й клубами відпочинку, з школами й дитсадками. Хоч не живе, але побудоване на благо, за все це, теж душа болить. А про народ, що гине під уламками снарядів та про воїнів, що захищають нас. В холод і в дощ, у сильний вітер й зливу. Вони ж усі мріють, мати щасливу кожну родину, всю неньку- Україну. Одягнені і взутті,їх погляди прикуті… до ворогів, які нишпорять повсюди., виконують наказ Іуди. Так й намагаються підкрастися і вбити. О, Боже- Боже, скільки ж можна людей гнобити?! Вже цілий рік стогне українська земля, а скільки воїнів поклали біля вівтаря?! Душа болить, хоче ридати та мовчить. Тіло горить, по жилах полум’я пече, а чорний ворон, здаля знову кряче. Приносить звістку про новий напад, про загиблих, про знущання і злодіяння зухвалих нелюдів- рашистів.
ЇЇ душа колись була чудна. Дивилася фільми, комедії й музичні кліпи- раділа, сміялась, підспівувала. А нині дивна, кожна подія важка, і поневолі душа, як ворожка.Мов на розпутті, по якій стежці піти, щоб усім було краще, як на щастя підкову знайти. Щоби навік позбутися гіркоти! Яка в душі, на жаль давно посилилась.
Ясні зорі, ледь -ледь мигтять, розсипалися в піднебессі…
Йому би уже і повернутися – душа не на місці, вже п’ятий день вона у стресі. Годинник, як маяк, час від часу мигтить світліше. Ну подзвони, щоб на душі та й ліпше. Щоби в подушку не ховала сльози, бо ж так турбують думки, як грози, які так часто не бажані в житті.
До вікна погляд… дивувалась. Легкий мороз на склі розмалював срібне панно, вона ж його намагалася зтерти. Але ніяк, бо ж то все зовні, панно не позбутись, як і думок,чому такі невгамовні?!
Душа знов мріє про тепло і спокій… та хіба знайдеш в сьогоденній обстановці? Шкода час плине, а він не дзвонить.
Хоча й сама, щодня в метушні, у волонтерському пункті серед людей, не припиняється робота. З ранку й до вечора небайдужі люди плетуть сітки. Все більше мовчки, кожен з своїми думками, із хвилюванням, усі новини з фронту сприймають. Вона ж сьогодні готувала свічки і знову ходила за баночками, які підвіз якийсь хлопчина. Тут щодня є робота, кипить. То правда, не відволіктися й на мить. Та коли вдома, вже його сварить, хоча і гріх, але ж полинних думок цілий міх. А іншим разом в протиріччі сама з собою… дурепа, коханий пробач за образи, я пишаюся тобою.Хоча ми живемо у важкий час, душі споріднені, зв’язок є між нас.І віра - непереможна Україна. Діждемось миру, як і кожна родина, сини якої пішли на війну, є мужність, сміливість, надія зустрінемо весну! І в кожному куточку України замайорить наш стяг. Щоб кожен з нас, своєї мрії досяг. Прославляв рідну землю навіки… де небо чисте, ясне сонце й квіти, де воля, мир, любов і доброта ,то найцінніше!
Перед вікном, світло ліхтарика здаля, її за мить думка окриля. Він повернувся, дяка Богу живий! Душа на злеті,- Я двері відчиняю, милий!
2023р
ID:
975536
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.03.2023 08:09:59
© дата внесення змiн: 26.08.2024 13:30:07
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
