Я вільна – так! – в свої не двадцять п’ять…
Пора прийшла – покликало колишнє.
Судилась доля – вижити й діждать
Оцю весну, як жде квітуча вишня.
Діток малих носила на руках
Весною в сад, щоб милувались цвітом.
Жива душа, залюблена в піснях,
Мудріла тихо – з кожним щедрим літом.
Бувало й це: сікли жорсткі сніги,
Боліло так – не бачили, не чули…
Пройшла сама дорогою судьби:
Хтось не впізнав, із кимось розминулась.
Й відкрила доля: все приймай, як є,
Радій, мов щастю, сонечку і цвіту;
Що легко, знай: оце, либонь, твоє,
Що не вдалося - не спіши тужити.
І про людей: недобрих – оминай,
Хто справді твій, ніколи не покине;
Живи, цвіти і завше пам’ятай:
Болить душа найбільше за дитину.
Не слава, - ні,- кар’єра чи майно –
То все минуще, бо щезає з димом.
Тобі спізнати вищого дано:
Той трепет – Слово, що постало зримо.
Та не сумуй, що вже не двадцять п’ять,
Усі йдемо у напрямку єдинім…
Життя – одне: спіши його пізнать,
Не забувай лишень, що ти – людина.
Я буду жити, цілувать дітей,
Плекать онуків і саджати квіти,
Ловити усміх, сяйво їх очей…
Хай Бог нам ще дозволить порадіти
Гарний вірш. Нехай жінки не рахують роки...Бажаю відчувати себе завжди на 25... 
СПАСИБО!!! Всё-таки время дарит нам не только груз лет, но и ещё умение понимать людей, прощать, радоваться простым вещам... От души - СПАСИБО!
ДЯКУЮ, п.Катерино! Мусимо мудрішати, бо вчитель - саме Життя!
