Далекі планети.
Знайомі маршрути.
Пашілі щоки, розпухлі губи.
Блискавка не знала, куди вона б’ється:
Мов сліпий Купідон, два розряди на серце
Мої груди ловили кожне сказане слово,
Що зірки пропалили полотна небa нічногø.
Стара заправка, просякла смакОм того неба...
Це моє спрагле щастя. Мені більше не треба!
Я нап‘юсь лиш тим часом, закрученим в банки на зиму
Закоркуй їх щосили, тим, що ще дух не покинуло.
Що.
Кричатиме в часі, перекручених дрОтах
Що.
Кидатиме в шок, коли оголиш свій доторк.
Недøпалки кидали в подарункові коробки,
Ніби пам’ять зберігаючи, в гробах дома клодовки.
Діафрагма кричить,
Лікарі в легенях знаходять камінь
Ти розряд 330 сам собі накладаєш
На ‚пусто‘ бо чомусь життя так не працює
Як без доторку, як відколи ‚без‘ місяці-роки все рахуєш
Та коли слово ‚вона‘ розіб’є банки з закрутками,
Ти повіриш у світ як сімнадцятиліток проститутці.
Ти повіриш у світ як жебрак в копійчину.
Як коли, на стінах малюючи, ти рахував веснянки дитині
Що тепер назавжди від «колись» і по-вірному
Заглядає в очі тим, чия філософія тримати її щасливою
Та твоя сповідь - психологу,
Дзен - в гуморі сумного клоуна...
А фарба рук,
Î стін,
Î подих,
Нагадають, коли тебе булø поховано.