Переходимо на життя віртуальне. І зусиль великих
не треба прикладати, і навіщо кудись поспішати? Заліз в
екран і ти уже там, на роботі. І так цілісінький день сидиш
там. І в гості ходять через екран. Сидиш собі на місці. Лише
клац-клац... і попадаєш куди забажаєш. І спати, і їсти за
ним можна. І навіть закохуватися віртуально. Не треба
реально. І гроші якісь віртуальні. О! І як усе це зупинити.
А! Інтернет відключити. Та навіщо? Тут немає таких бід і
і проблем, і вірус не страшний.
Невже у ньому все наше життя? Він забирає наші
почуття і тримає в ізоляції віртуальний цей світ. Та чужий
він нашій душі. І так хоче нас цілковито поглинути. Та не
даваймося! Втікаймо до сонця, місяця і зір, втікаймо від
нього у нашу весну. Хіба без нього я уже не живу?
Так, часи назад не повернуться і без нього люди
вже не обійдуться та жити треба нам реально, щоб нам
вуха не позакладало, і щоб не оніміли, і дивуватися навко-
лишній красі уміли.