ВОНА ПРОЖИЛА ЧУЖЕ ЖИТТЯ
ЛАРИСА. ПЕРШИЙ КРОК.
РОЗДІЛ 3
У технікумі співбесіда призначена була на наступний день.
Дівчаток поселили в пустий, зважаючи на літні канікули, гуртожиток.
Ввечері, лежачи у ліжках перед сном, вони обговорювали свої враження від минулого дня. Найбільше захоплення справив сам технікум.
Дійсно, він був чудовим: нова, зведена згідно останніх досягнень того часу будова була гарна і зручна. Величезний прохолодний вестибюль, просторі гардеробні, широкі мармурові сходи, що вели з поверху на поверх, великі світлі аудиторії, чиста акуратна їдальня, де можна швидко перекусити на перерві.
Пригадуючи все це, дівчатка вже уявляли себе студентками, із завмиранням серця думаючи про співбесіду: як воно буде, чи зможуть вони бути гідними цього технікуму?
Наступного дня невеликій групі абітурієнтів із числа відмінників довелося: написати диктант, відповісти викладачеві на питання з російської і української літератури, вирішити письмово, а потім відповісти усно на запитання з математики.
Успішно подолавши цей етап, дівчатка полегшено зітхнули, здається все здали на відмінно. Але тут їм об'явили, що це ще не все. Завтра вранці треба прибути в технікум, так як з кожним вступником-відмінником буде проводити співбесіду сам директор особисто, і тільки після цього буде вирішене питання вступу.
Вранці наступного дня в коридорі перед кабінетом директора узнали, що він не просто бесідує на вільні теми, він екзаменує з фізики, хімії, іноземної мови, і взагалі задає питання з будь-якого предмета шкільної програми.
Заходити в кабінет будуть по-одному в алфавітному порядку згідно заголовної букви прізвища.
Прізвище Мілочки починалося на “К”, Лариси на “С”, попереду і між ними було декілька абітурієнтів.
І ось, перша дівчинка випурхнула з кабінету сяючи: - Поступила!
Одна за одною дівчатка що поступили, щасливі, ішли додому. Здавалося, ніякої небезпеки не передбачається.
Аж тут із кабінету понуро вийшла заплакана, убита горем дівчинка. Всі кинулися до неї із запитаннями, але бідненька аж ридала, не в змозі промовити ані слова. Нарешті ледве змогла пояснити, що на перше вересня їй ще не виповниться чотирнадцяти років, і тому її не прийняли.
Ларису мов громом вдарило, адже їй також чотирнадцять виповниться лише 25 жовтня, і автоматично спитала: - А коли ж у тебе день народження?
- П'ятнадцятого вересня, - відповіла дівчинка. - Директор мені сказав, щоб приходила через рік.
Все! В один момент обрушилися усі надії!
Мілочкина черга підійшла і вона зникла за дверима кабінету.
Лариса приречено стояла під стіною. Ось уже вийшла з кабінету сяюча Мілочка, ось уже наступна сяюча дівчинка весело щось розповідає, ось уже ввійшла в кабінет дівчинка, за якою треба йти Ларисі.
“Зараз і мене відрядять додому, скажуть прийти через рік” - подумала вона, і раптом якась невидима струна в душі туго напружилася і голосно задзвеніла: - Не здавайся! Не панікуй! Борися до останнього!”
І з цим переконанням вона рішуче відчинила двері і переступила поріг директорського кабінету.
У просторій кімнаті було двоє — біля вікна за невеличким столиком сиділа молода фарбована блондинка з розмальованими яскравою помадою губами, а посеред кімнати за великим столом сидів директор, сивуватий, спортивної статури чоловік. Він з інтересом, усміхаючись, дивився на високу, струнку, красиву дівчинку з рішучим виразом обличчя, що так різко контрастувало з попередніми боязкими дівочими обличчями.
Лариса моментально, єдиним поглядом побачила все це, і зараз же якесь сьоме відчуття, оцінивши блондинку, прошепотіло: - ”Ось твій ворог, небезпека йде звідсіля”.
Директор погортав документи, розкриті перед ним.
- Проходь, Ларисо. Присядь,- указав на стілець біля столу. - Так-так, значить відмінниця?
І почав задавати питання з хімії, фізики, ботаніки, математики, і знову з фізики, одним словом, перевірку знань вів усебічно. Лариса відповідала і поступово заспокоювалась, всі страхи, що заполонили її, заповзали у свої укриття. Під кінець опитування директор запропонував перекласти речення німецькою мовою, і задовольнившись відповіддю, промовив:
- Молодець! Поздоровляю із вступом до технікуму.
Лариса зітхнула полегшено, здається, все устаткувалося, піднялася із стільця і попрямувала до виходу.
І тут раптом заговорила розмальована блондинка: - Петре Сергійовичу! Цій дівчині на перше вересня не виповниться чотирнадцяти років.
Різко спинившись посеред кімнати, Лариса обернулася і подивилася на директора. Той ніяково усміхнувся і розвів руками.
“Невже не приймуть?! - подумала з відчаєм. І тут задзвеніла струна: -Не мовчи! Борися!
- Петре Сергійовичу! - Лариса із відчаєм простягнула до нього руки. - Я Вас дуже прошу, прийміть мене у технікум! Я обіцяю, що вчитимусь “на відмінно”, прийматиму участь у спортивних секціях і ще... - вона перевела подих, - Ви вже прийняли мою подругу. Ми з нею співаємо, у нас дует, і ми будемо приймати участь у самодіяльності. Будь ласка, Петре Сергійовичу! Я Вас дуже, дуже прошу!
Директор дивився на дівчинку і тінь сумнівів проступала на його обличчі.
Тонка дівоча фігурка завмерла в німому пориві, руки нервово перебирали аркуш, заповнений доказами теорем, формулами, і така гамма почуттів відбивалася в очах: відчай, мольба, надія, рішимість і ще якась магічна гіпнотизуюча сила, що він не втримався:
-Добре. Ми тебе приймемо,- він помовчав, - як виняток.
-Але ж, Петре Сергійовичу!- блондинка щось сердито доводила йому.
-Нічого. Вона дівчинка росла, витримає,- промовив твердо.
-Дякую, Петре Сергійовичу! - Лариса кулею вилетіла із кабінету.
Поступила! Поступила!
Новина про те, що дівчата поступили до технікуму, швидко розлетілася по маленькому містечку. Батьки Лариси змирилися з тим, що донька буде навчатися і жити у великому місті, в душі навіть пишалися тим, що їх, здавалося, ще зовсім юна дитина проявила дорослу наполегливість і волю у досягненні наміченої мети. Батько, правда, злегка підколов, згадавши, певне, історію із забутою валізкою: - Либонь, пришлють твої документи додому поштою. Побоялись в руки віддати, подумали, ще загубиш десь.
А час збігав. Літо пролетіло непомітно, завтра уже 27 серпня. Треба їхати в технікум, оформлятися у гуртожиток і готуватися до початку навчання. Дівчати трохи переживали: як-то воно буде? Підбадьорювали одна одну, настроювались на “мажорний” діловий лад: адже вчитися треба не абияк. Треба попри все добитися, стати відмінницями, щоб виконати обіцянки, дані директору технікуму при вступі.
Мама зібрала Ларисі великий чемодан (іншого не було), поклала скромну одежу, трохи коржиків, спечених напередодні, трохи картоплі, цибулі, а чемодан все ще був наполовину порожнім. Тоді мама доповнила його помідорами, які в тому році вродилися на диво крупними і смачними.
Вранці провели дівчаток на поїзд.
Приїхавши у місто, Лариса ледве підняла чемодан, такий він був важкий. Але нічого не поробиш, ось зараз доїдуть на трамваї до технікуму, там одержать направлення у гуртожиток, поселяться, і все буде нормально.
Далі буде
ID:
859935
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.01.2020 13:23:58
© дата внесення змiн: 01.01.2020 13:23:58
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
