ВОНА ПРОЖИЛА ЧУЖЕ ЖИТТЯ
Розділ 1. ВІРА. ПОЧАТОК
Вікно розчинили навстіж, і яскраві сонячні промені увірвалися до операційної.
- Підкотіть стіл з хворою ближче до вікна,- медсестри здивовано позирнули на хірурга але перечити не наважилися, підкотили. За довгі роки сумісної праці добре засвоїли, що люди недарма поважають старого хірурга. Він добре знає що робить.
Сонячні промінчики прослизнули в операційну рану і своїми цілющими дотиками почали винищувати туберкульозні палички, які вразили нутрощі ще зовсім молоденької дівчини.
Вона бачила і розуміла все, що відбувалося круг неї, але сприймала його відчужено, ніби це було не з нею, не в цій реальності, а у якомусь іншому житті.
Пізніше літня медсестра співчутливо сказала їй: - Поталанило тобі, що потрапила саме до цього лікаря і він поставив правильний діагноз. Тепер будеш видужувати. Тільки ось дітей у тебе ніколи не буде. Але не переймайся, головне, сама будеш жива і здорова.
Напевне вперше у житті було стільки вільного часу і вона, лежачи в лікарняній палаті згадувала своє дитинство.
Буйне різнотрав'я короткого північного літа, довгі сніжні зими, коли особливо сильно хотілося їсти. Згадала батька, якого кудись відвели вночі незнайомі люди, що під'їхали до будинку в чорній критій машині.
Було їй тоді п'ять рочків, а молодший братик народився уже без батька. Мати завжди жаліла його більше, ніж інших своїх дітей, адже батько його не бачив.
А потім була війна. Мати працювала посудомийкою в їдальні, а вони, шестеро діточок, чекали її вдома.
Якось дали матері мити каструлю із прилиплими до дна залишками підгорілої каші. “Чого ж добру пропадати? - мати ложкою зіскребла коричневі, гостро просяклі димом шматки каші, склала у паперовий кульок, щоб віднести додому дітям. На прохідній перевірили сумку і звинуватили матір у крадіжці. Часи були смутні — війна, та ще й чоловік — ворог народу, і як не доводила мати, що взяла нікому не потрібні відходи, ніхто і слухати не став. Засудили, дали термін. А дітей розкидали по дитбудинках.
Дитбудинок, дитбудинок... Зітхнула, згадавши. Але без нього, мабуть і не вижити було дітям. Там хоча б годували.
Згадувати ті роки було нелегко і вона відігнала від себе гнітючі спомини.
Час летить швидко, після війни промайнуло вже більше десяти років. Маму звільнили і вся сім'я зібралася, з'їхалася разом. Хоч і бідно живуть, але що поробиш? Хто зараз живе багато? Усі сили кинуті на післявоєнну відбудову. Тож люди живуть скромно.
Вона уже і семирічку закінчила, хоча і пішла до школи пізніше ровесників. Ось одужає і піде працювати. У старших класах за навчання платити треба, у мами таких грошей немає. І так живуть голодно, а вже про одежу і говорити марно: у них з мамою одні старенькі туфлі на двох.
Треба, треба іти працювати! А куди? Підприємства після війни не відбудовані, в місті роботу знайти важко, тим більше молодій дівчині без спеціальності.
Виписавшись із лікарні, Віра повернулася додому схудлою, блідою. Але молодість брала своє, та і вдома співчували, адже яку хворобу перенесла! Кожен старався принести їй щось смачненьке: коржичок, яблучко, цукерку.
Поступово набиралася сили і все частіше думала про влаштування на роботу. Але куди іти, з чого починати?
Якось вдень мама взула туфлі і пішла кудись у справах. Віра прибирала у будинку, вийшла надвір витрусити ряднинки. По вулиці ішли сусідки:
- Куди б мені невістку влаштувати на роботу? - бідкалася тітка Настя.
- А нехай підійде до нас, на шкірзавод,- порадила тітка Клава. У нас в цеху сьогодні підсобниця звільнилася. Може і візьмуть твою невістку. Тільки нехай поспішить, сама знаєш, з роботою зараз важко.
-Так, завтра прямо зранку і піде. Дякую тобі, Клаво, - зраділа тітка Настя.
Випадково почувши їх розмову, Віра похапцем почала збиратися. Треба сьогодні, прямо зараз бігти на шкірзавод! Може ще нікого не прийняли, може їй поталанить!
Швиденько перевдяглася у чистеньке ситцеве платтячко, вмилася, підправила зачіску, глянула у дзеркало, усміхнулася. Із дзеркала дивилася сіроока симпатична, кирпатенька дівчина з русим, рівно зачесаним волоссям. Вона завзято їй підморгнула: нічого, прорвемося! Вийшла в коридор.
А де ж туфлі? О, Боже! Адже мама недавно пішла в них кудись і невідомо, коли повернеться! Що ж робити?
Рішуче змахнувши рукою, Віра побігла на завод босоніж. Може на ноги не подивляться...
Умовила таки Віра начальницю відділу кадрів. Прийняли її на роботу! Нелегко доводилось: роботи багато, навіть в обідню перерву проковтне поспіхом нехитрий післявоєнний харч, принесений з дому, і знову за роботу. Щоб не нарікали робочі, мовляв, узяли на роботу малолітку, а вона не справляється.
І запахи попервах дошкуляли. Потім трохи звикла, терпіла. А куди подінешся? Вичинювання шкір завжди супроводжується неприємними запахами.
Хоч і невелику зарплату одержувала, а таки жити стало трохи легше. Почала помаленьку купувати собі обновки. Адже уже вісімнадцятий рік пішов, і хлопці на неї поглядають.
Найбільше Юра, слюсар, симпатичний парубок, і по всьому видно, що вона йому подобається. Завжди вітається при зустрічах, а ось заговорити не наважується, хоча часто ловила на собі його зацікавлений погляд.
Якось Віра затрималась на робочих зборах. Проблем на заводі багато, збори були бурхливими і затяглися допізна. Вийшла на вулицю — темно, холодно, додому йти далеко. І тут несподівано її покликнув Юра: - Вірочко, зачекай хвилинку, - догнав, захекавшись, - підемо разом, веселіше буде. Ішли, не поспішаючи, обговорюючи збори, справи на виробництві. Не помітили, як підійшли до Віриного будинку.
Після тієї зустрічі майже кожного дня ішли з роботи додому разом. З Юрою було цікаво, працюючи слюсарем, він заочно навчався у політехнічному інституті, і Віра трохи ніяковіла перед ним.
Якось наважилася спитати: - Мабуть тобі нецікаво зі мною? Адже я проста дівчина, а ти студент, напевне там у тебе в інституті є багато знайомих дівчат, розумніших, ніж я?
- Ну що ти,- заперечив Юра,- навпаки, мені приємно з тобою спілкуватися. Видно, що багато читала, про все маєш власну думку і мені подобається, як ти міркуєш і оцінюєш події. І я давно хочу тебе спитати, чому не навчаєшся далі? Ти розумна дівчина і повинна одержати освіту. Вступай до вечірньої школи. Якщо потрібна буде допомога, можеш завжди розраховувати на мене. - Юра зупинився, взяв її руки у свої, стиснув легенько, зазирнув у очі: - Не бійся, Віро. Головне — почати.
- Не знаю, Юро. Я виморююсь на роботі, тому боюся, що вечірню школу не посилю. Адже треба на заняття ходити щодня, а потім ще й дома вчити задане.
- А ти попробуй! Спочатку буде важко, це так. Але головне, взятися за справу, увійти в таке життя, не злякатися, не покинути з перших кроків. А потім буде легше.
Цього вечора вони довго гуляли містом, не помітили, як настала ніч. Глянувши на годинника, Юра здивовано вигукнув: - Овва! Вже друга година ночі пішла!
- Та ти що!? - переполохалася Віра. - Ну і дістанеться ж мені від мами!
Тихесенько увійшла в будинок. Двері не замкнені, вочевидь мама чекала, чекала доньку, пішла відпочити хвилинку, та й заснула.
Зачинивши двері на ключ, Віра навшпиньки зайшла до кухні. Дуже хотілося їсти. Обережно провела рукою по столу, але там нічого не було. Світло включати не хотіла, щоб не розбудити маму.
Підійшла до ще теплої плити, намацала каструльку, на дні щось плескалося. Стараючись не загриміти, тихенько взяла її і через край, великими ковтками випила.
“Що за суп, і картоплинки не попалося”,- подумала Віра і обережно провела пальцем по дну каструльки. “Ага! Здається, тут є навіть кусочок м'яса! “ Дістала його і почала жувати. “Що за м'ясо! Зовсім ніяке і не прожовується!” Виплюнула рештки у сміттєве відро, тихенько пробралася до свого ліжка, роздяглася і лягла спати. Незважаючи на пізній час, ніяк не могла заснути, пригадувала останню розмову з Юрою і розуміла, що він має рацію, вчитися треба. Адже в школі учителі ставили її, як приклад для інших учнів: кмітлива, завзята, старанна.
Засинаючи, уже твердо визначилась: обов'язково піде до вечірньої школи!
Вранці мама ледве добудилася: - Підіймайся, доню, на роботу пора. Де це ти гуляла допізна? Іди снідати, - мама поставила перед нею тарілку із перловою кашею, хотіла протерти стіл, рукою автоматично потягнулась за віхтиком:
- І де ж він подівся? Нічого не розумію. Ввечері помила посуд і залишила віхтика у каструльці, з якої тарілки мила. А вранці дивлюся, і каструлька порожня, і віхтика немає. Куди ж я його поклала? Зовсім стара стала, нічого не пам'ятаю! - мама розгублено роззиралася по кухні.
Віра зніяковіло мовчала. Не могла ж вона признатися мамі, що зжувала віхтика замість м'яса після такого довготривалого гуляння на свіжому повітрі.
Добре, що хоч не проковтнула!
Далі буде
ID:
859700
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.12.2019 02:57:53
© дата внесення змiн: 30.12.2019 03:12:07
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Шкода,що такі важкі часи були для Віри. В той час не одна вона виживала. Гарно передані почуття,людочко! Удачі Вам!
