Знаєш, що я зараз відчуваю?
Я відчуваю платонічну потребу оберігати когось («тебе»). Прокинувся з цим відчуттям і не знав, що з ним робити і як живуть з цим люди. Шукають когось, аби цього спекатись? Але я не хочу шукати, не хочу наткнутися на дешевих душогубок, які лише цікавляться внутрішнім станом мого гаманця. Не хочу знову наткнутись на дешеві погляди і оцінювальні заміри моїх природніх даних. Не хочу цих пластмасових, скопійованих соціальними тенетами гусок, які лише знаються на нових брендах, модних кольорах для нігтів і на філософських цитатах з гугла.
Хочеться лише віддати щось чоловіче, щось незгасиме, щось по-справжньому невидиме, але таке тепле, тобі… Осінь перетворює мене на пластилінового хлопчика, хоч і всі знають мене як чоловіка беземоціного і бездушного. НЕ осуджуй. Ненавиджу життя усім своїм єством, але оте відчуття придавило пальцем сонну артерію і я лише хапаю ротом повітря, аби заспокоїтись і взяти себе в руки.
Коли перебуваю серед людей, то поглядом шукаю знайти…когось рідного. Я не знаю, чи таке взагалі існує, але розумом то пояснити не можу. Оту потребу надіятись. Сьогодні мого психолога замінює віскі та моя чудо-машина, яка витворює усі мої думки, які я боюсь сказати вголос. Боюсь, бо не хочу признаватись собі, що хочу любити, що у жилах тече не кров, а бажання обіймати і просто прокидатись поряд з пахущим русим волоссям. Кожен бісів ранок розплющую очі і заплющую, уявляючи, що вона така крихітна , сонна ховається , притуляється до мого плеча. Сопе. А чому я пишу «вона», якщо то ти?
Це якось лікується?
Зараз би мої друзі реготали до втрати пульсу, якби прочитали оту ванільщину… Але єдиний друг, у якому я впевнений і не соромлюсь відкритись, є звичайний прямокутний ноутбук.
Викурив уже десяту цигарку за останні 10 хвилин. Знову пишу це під стогони, але сусідських котів. Мій спить біля моїх ніг.
А я все ще прокидаюсь без тебе.
Писатиму ще…
