Уже котрий не злічений місяць зорі мовчать на мене
Пливу поволі білою замерзлою водою
Глибокі борозни залишаю у ній
І набираю її повні валянки
Поглядуючи на всезнаючий місяць
Що опрекраснює ці гострі крижинки води
Оживляє їх, та й мене заразом трішки
Накладає заборону на лежання в неіснуючій траві
Та на страх неіснуючих злих чорних тіней
Бо ніч ця прозора та іскриста та біла
Говорю до зірок, про сенс усього запитую знову
Але мовчать, наче срібляста вода їм весь рот залила
Давно вже мовчать, уже котрий не злічений місяць
І навіть всезнаючий місяць не знає
Чому те, що мало здійснитись цього літа, не здійснилося і восени
Я питаю в місяця "а чому так?"
А він всього знизує кратерами й ніяковіє
Бо соромно йому: не виконав обіцянки, як-не-як
Або замислює якийсь таємний план разом з іншими планетами та супутниками та зірками
Про який знають всі-всі, окрім однієї - мене
Яка все ще очікує deus ex machina у цій виставі
І прекрасній, і неясній водночас, як якась незрозуміла мазня
Картина: Дж. С. Сарджент "Гвоздика, лілія, лілія, троянда"
