Ледь затремтіли у сонечка вії,
Ось заблищить безпорадна сльоза.
Певне, як я, утрачає надії,
Чи налякала сварлива гроза.
Бо над країною владно гуркочуть,
Мов з переляку, залізні громи,
Ніби шуліки нахабно лопочуть
У небесах замашними крильми.
Ласі до білого хліба й до м'яса,
До золотої, пухкої землі,
Де невичерпні гостинні запаси,
Мудрість зроста у душевнім теплі.
Збуджені погляди звернуті в небо,
З нього невпинно летить хижий град.
Чом це така безсоромна халепа,
Мов би чужинець стріляє - не "брат"?
Дякую, Віро, за такий філософський коментар. Жаль, що така красива весна: все цвіте, буяє, а там, на сході дітям доводиться воювати. Сподіваємось на мир!
Дякую, пані Катерино, за добре побажання. Хай буде мирна і ця весна, і все наше життя!
