Порожня колоша, рукави порожні…
Чом так пильно дивишся, пане-подорожній,
Чи не взнав в пів-постаті долю, небораче?
Думав, мойра – ласощі? А вона ось… плаче.
Ридма захлинається, бо нема підпори –
Костури не втримаєш. Мамці сивій горе:
Руки не замінюють почесті, медалі,
Залишились радості на пустім вокзалі.
Не приїдуть! Господи! То – мій шлях обра́ний –
Йти на кулі ворога через лісу рани,
У дубах постріляних, спаленій яглиці,
А ти, пане, в любощах біля молодиці.
Не прибудуть виграшки до моєї хати,
Навіть сльози розпачу нема чим втирати.
Самота, мов протяги в рукавах порожніх.
Електричка гукає. Пане подорожній,
Підсоби убогому до вагона сісти.
Їду з побратимами до чужого міста.
Буду соломинкою пить горілку з кварти,
Про війну балакати, бо на більш не вартий.
Сосни пригадаються у вогні з дубами,
Я біжу, незайманий, з руками-ногами.
Хай пів-тіла в возику – я живіш водиці
І не треба з жалість на мене дивиться.
