Двері відчинились… Крок за кроком я почала наближатись до мерехтливих вогників, що, здавалось, були досить не далеко. Але вони, чомусь, зовсім не ставали ближче. Пройшовши ще кілька кроків, я зіткнулась із якоюсь стіною, що була ніби зі скла, і, почавши пильніше придивлятись…
… Я побачила там наче саму себе, а навколо тої мене відбувалось дещо, більш схоже на сон аніж на реальність: здавалося, мовби вся історія, яку ми вивчаєм по книжках, вмить ожила, а герої з різних епох зібрались в одному невеликому просторі. Ось леді в мереживному фонтанжі (які носили у вісімнадцятому столітті) замислено сидить біля вікна та дивиться як чоловік у хітоні – часів Давньої Греції – щось жваво обговорює з чоловіком у смокінгу; а ось з’являється циганський табір, співаючи свої пісні так голосно, що чоловіки вимушені припинити свою розмову, і навіть тут – за склом – чуєш слова досить розбірливо (аби ж хоч щось зрозуміти)… Я могла роздивитись кожного досить зблизька, наче під збільшувальним склом, але все одно залишалась за стіною…
В якусь мить я зрозуміла, що цей досить дивний Світ посміхається мені та немов запрошує до себе. Тоді я відчула, що хочу поринути в цей океан вогнів і довіритись лише їх сяючому світлу… Але скляна брама нікуди не зникла, залишаючись непохитною.
Поступово посмішка на обличчі дивакуватого Світу почала згасати, а сам він – зникати наче за завісою. Настала повна тиша… Мене охопив відчай. Але й досі десь із глибин моєї душі долітають слабкі, ледь чутні звуки розмов, нотки поглядів та слова пісень, складаючи разом мерехтливу мелодію – так відлунює усвідомлення… І я сповнена осяяння, що коли знову зможу наблизитись до скляної брами, за якою все, навіть вигадане, стає справжнім, брама відчиниться і я стану частиною цього чарівного Світу, де створюється вічна казка…
8 січня – 7 лютого 2016 р.
