(Продовження)
Ну що ж, Слава Богу - поїхали.
Шлях між горами стрімкий та звивистий, неначе стрічка, що заплетена в густі коси молодої гуцулки, біжить понад річкою крутим берегом, подивившись з якого паморочиться в голові і, одночасно, дух захоплює від краси тутешніх краєвидів. Рівні, ніби натягнуті струни скрипки, смерічки де-не-де вибігають на узбіччя, вітаючись з подорожніми своїми гордими, вічнозеленими кронами і, похитуючись на прощання, ще довго перешіптуються, запрошуючи до себе на бесіду розхристаного пустуна Вітра, котрий лише зрідка відлучається від такої милої компанії десь за горбочок, розвідати як у світі широкому ведеться.
Стелиться дорога під колесами гравійним покриттям, тремтливо нагадуючи в якому напрямку ми рухаємося. Від Вижниці до Яблуниці світ неблизький, години зо дві треба їхати, чи, можливо, й більше,.. то вже залежить як себе поведе траспотртний засіб. Є час подумати-передумати.
Та не вийшло спокійно їхати, бо минувши декілька населених пунктів, починають пасажири зупиняти автобуса, викрикуючи:
- Шо-о-фе-ер,... любе-е-енький,... а станьте-ко.
Задумавшись про своє, Петро і не зауважив, де ці зупинки, він чемно виходив, допомагав людям вибиратися з переповненого салону, підносив сумки, бажав щасливої дороги. Минувши Розтоки в автобусі було вже зовсім просторо, навіть з"явилося вільне місце. Наш парубок підійшов, щоби присісти біля чепурної молодички, але вона заметушилася:
- Ой-йо-йой, зачекайте,.. Ви сідайте біля вікна, бо мені у Мареничах вихо-о-ди-и-ти.
- Добре, - сказав Петро, проходячи до вікна.
Він допоміг жінці дістати її сумки з-під сидіння і, всівшись та трохи рослабившись, запитав:
- Ви мені не поясните, чому у Вижниці всі їхали до Яблуниці, а вже більша частина людей вийшли і Ви ось, майже приїхали?
- Ну-у, то таке, кожен крутиться, як може.
І вона тут-же заклопоталася біля своїх пакунків.
А дорога біжить, мчить під колесами. То підіймається вгору та нависає над урвищами, на дні котрих вікові смереки стоять у задумі і тільки їхні маківки рівняючись з шибками вікон автобуса з цікавістю заглядають, що ж там робиться поміж людей,.. то опускається до самого підніжжя гір і тоді висота, котра за вікном постає стіною, здається, перекриває собою весь білий світ і, ніби, за цією живою огорожею вже й не існує більше нічого, тільки пінисті струни Черемошу виграють свою вічну срібну мелодію, котру натхненно слухали наші пращури і наші пра-праонуки, дай Бог, будуть слухати з вдячністю та повагою.
Підвісні мостики-кладки, котрі об"єднують круті береги річки, хитаються над водою котра вище, котра нижче... то вже котрій як поталанило... і чекають з розпростертими обіймами, щоби погойдати, попестити як малих діток, своїх перехожих...
Минули вже Довгопілля, Конятин... Ось і Яблуниці межа. А в салоні автобуса залишився наш Петро та ще один дрімаючий чолов"яга. Худорлявий, трохи згорблений, руки великі, важкі з покрученими венами.
- Стільки праці за життя перероблено цими невтомними руками... - подумав парубок і тут же спохватився, підсів ближче до водія щоб запитати:
- Може скажете де тоті всі люди, котрі показували білетики до Яблуниці?
- Ой, хлопчику, що тобі сказати?... Рейси відмінили, залишився я один. От і придумали: оплачують до кінцевої, а виходять кому де треба. Наш народ винахідливий... О!.. А ще кожен думає що він мудріший від іншого, коли показує мені того білета... Ти, я бачу, не часто сюди їздиш, що не знав такої політики? Не місцевий?
- Та місцевий. Мені ще вісімнадцять кілометрів добиратися. Голошина хутір - чули?
- Чув, ще є кусок. А далі чим?
- Коли пощастить - лісовозом, а ні - то *11 номером. Головне щоб підошви витримали... Дома був місяць тому, ще не було таких розкладів. Отакої... А я у Вижниці дивився на то всьо та й думав, що то там у Яблуниці сталося, що стілько народу ринулось. Ніби, думаю, і не храм, і не на гробки... Що за оказія, а воно ось що. Така комедія.
Так, розмовляючи, доїхали до зупинки.
Петро попрощався, побажав щасливої дороги водієві і жваво вистрибнув з автобуса.
- Бувай здоров парубче! - весело викрикнув на прощання водій, - На потім знай: не будь такий м"який - затопчуть.
Далі буде...
*11 номером - пішки.
ID:
689715
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.09.2016 18:19:37
© дата внесення змiн: 18.11.2018 20:17:54
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже гарні пейзажі - живі, а тут 
