Сильно з притиском: “Все. Ми квити “
Роздоріжжя уже в житті
На губах: “Відпускаю. Іди вже!”
А в душі дивним криком: “Не йди”
І з погордою далі відходиш,
Гордо змахуєш пасмо з плеча,
Ти собі правоту доводиш
Хоч давно уже мокра щока.
Обнадіюєш: “Значить так треба.
Все прходить, мине і це..”
Та тепер в тебе тільки пів неба
Кошеням на душі шкребе.
Ти так довго училась любити
Переплутвши *так* і *ні*,
Вкотре сниться “Усе. Ми квити”
Із свідомості в забутті.
