Вже чоло в сивині
І печаллю заткались очі :
Діти ж гинуть в війні,
Тож для мами – ні дня, ні ночі.
Ловить зорі в вікні
Ледь припухле матусі око,
Болем світ задзвенів,
Зморшку вималював глибоку…
Притомилась душа,
Посивіли думки від муки…
Син, коли вирушав,
Цілував і її, і внука.
І дружину обняв,
Пригорнув її, мов востаннє…
Дзвонить теж… не щодня…
Тішить мати себе «Вістями»:
«Всі сьогодні живі,
І поранених тільки двоє.
Ніхто не овдовів…
Шаблі схрещені у двобої.»
І летить до зірок
Кожну нічку матусі погляд:
«Не давіть на курок!..
Не забризкайте кров*ю поля!..»
А Донбас – у вогні –
На її ще полює сина…
«Збережи ж на війні!» –
Щиросердно Отця просила…
І сивіє чоло,
І душа іще більш сивіє…
І чекає село,
Коли миром уже… повіє…
6.12.2015.
Ганна Верес.
