Кажуть, мовчання – це золото. Може воно інколи і так. Але інколи – це навіть не срібло, не сталь, а ніж, зроблений з тієї сталі і загнаний між твої ребра - так, що ніби кров і не тече, а біль тримає і дихати важко. Загнаний саме туди, де щось двигтіло, шуміло, переверталося, сопло, іноді стрімко вибігало на поверхню буття, як вибігає магма з жерла вулкану, коли їй уже непереливки втриматися в межах своєї території.
Іноді мовчання – це і справді золото. Але не в її випадку. В її випадку мовчання – це руйнація, руйнація того світлого дому, який вона ще і не встигла збудувати, а лише виношувала у своїх думах – зранку, коли прокидалася (і через це іноді спізнювалася на роботу) і ввечері, коли лягала у своє ліжко, яке не пам’ятає його подиху, бо він його там ніколи не залишав.
У її випадку мовчання - не золото, а те, що повільно вбиває її.
