« Куди піти, куди податись?..»
Вульгаризм
Дорогою чахлої осені
блукаємо разом і досі ми,
аж поки повіє зима.
Ідуть скоморохи веселими,
а іноді кращими селами,
яких у природі нема.
Не дуже замучені муками,
недоуками і науками,
чекаємо знову весни.
Ліворуч – гора неотесана.
Її обійдемо по-чесному –
невинні і не без вини.
Десь є Еверести і Індії,
і назви готелів подібні їм,
а долари не шелестять.
Немає проклятої зелені,
і ми, у собі не упевнені,
беремо гарбу напрокат.
Волами, а все таки їдемо,
а пішки – нікуди не пі́демо.
Хіба що – за обрій. Удвох!
Але і ліси захаращені
порубами, пущами, хащами...
Лишається тирса і мох.
Усі береги закудикані.
Осінні притулки замикані.
Немає подітись куди.
Податись би до окаянної
тієї гори безим’яної –
на прив’язі всі поїзди.
Порожніми бігають потяги.
Вагонами шастають протяги
і темно, куди не дивись.
Обнімемось, ніби прощаючись,
усе ще на те сподіваючись,
що будемо разом колись.
Гарна сумна пісня була б (легко лягає на музику 
