Я з ними тоді розминувся у холі:
Він, видно з усь́ого, в боях побував,
Донька ж його, певно, вже вчиться у школі,
Та біль від війни серце їй шматував.
За батьком швиденько вона поспішала,
В очах ще той блиск, що бува у дітей.
Втім видно, що десь в її серденько жало
Встромилось насичене горем людей.
В той час пригадав я доньќу свою рідну
(Приблизно однолітку цій, що пройшла):
Які вони схожі, у той же час різні…
В цієї дитинство війна відняла.
– За що, – я хотів би спитати у Неба, –
Таким безневинним біду пізнавать?
Кому і для чого та й скільки ще треба,
ці паростки наші вогнем гартувать?
Вони ж бо беззахисні, ніжні й наївні –
Їм гратись би в доньок та їх матерів…
Не милиці батьку носити безслівно,
Як дівчинці цій, що в шпиталі зустрів…
20.04.2015
