Біліють жита. І я, заворожений безмежністю, разом з вітром і небом – тут. Гей, туземцю африканський, чи ти думаєш, що у тебе над головою таке ж небо, як і моє? Ти помиляєшся! Зі мною українське небо. Прокопчене димом металургійних заводів, засмажене у полум’ї битв, прокляте і благословенне, часом веселе, часом похмуре. Небо, що належить цим полям, цим вітрам і шляхам, наміченим ще чумаками.
Все тут якесь чарівне, якесь дивне. Он із бур’янів виринають польові мавки, з пилюки придорожньої споглядає на мене характерник. І чути скрізь якусь дивну тужну пісню, яку можна почути лиш у цій неосяжності, наодинці з природними стихіями.
Я бачив тут привида. У старому жупані, з кучмою на голові, вусатий кремезний чоловік.
- А не жарко вам дядьку?
- Чого ж жарко? Нормально. Взимку мене зігріває сонце, влітку тамує вітер буйний. А ти хто такий будеш?
- Я той, що зачарований! А ви?
- А я й сам не знаю. Не пам’ятаю. Колись мов кріпаком був…
- Та кріпацтва вже півтора сторіччя нема.
- То й що? А я – є! А ще кажуть пташки зі степу, що був я кобзарем.
- Та ви ж, мабуть, мара.
- А чого ж? Може і привид. Кажуть струмки у місячнім сяйві, мов, поетом колись був.
- Та ви ж, дядьку, мабуть – Шевченко!
- Та ні! Той горя багато цій землі приніс.
- Як то? Він же наша гордість! Він нам, можна сказати, мову подарував!
- Скринька Пандори малоросів.
- Що? – аж бачу…точніше, нічого не бачу. Зник привид.
Став я міркувати над його словами. Десь вдалині виднівся пагорб з кількома деревцями, і я, оминаючи жита, пішов туди. Всю дорогу мучила мене думка, а й справді, творчість нашого Кобзаря стала справжньою скринькою Пандори. Для багатьох вона стала фатальною – Сибір,арешти, НКВД, розстріли. Але ж, це – мізерність в порівнянні з тим, що ми отримали. Громадянська війна, покарання, заслання і смерть, смерть і катування – все за ту ж Україну, за ту ж українську мову, за Кобзаря. Чи не краще було б залишитись малоросами? Меншими братами, яким завжди подадуть руку помочі – розмовляти російською мовою, співати їх пісні і жити без усього цього жаху.
Я перейшов поле і піднявся на пагорб. Вітер зірвав з зелених акацій жмуток свіжого повітря і підніс до мене. Я озирнувся і побачив, що безмежність – розширилась, що моя земля більш неосяжна за небо. Он хвиля пішла нивою. Все світле і чарівне. І земля палає. Палає бажанням, певно, зватися Україною. І небесне світло спадає на ті могили, що простягнулись від Чорного моря до Сахаліну. Це останні пристанища тих, хто віддав життя за те, щоб на цій землі я міг розмовляти рідною мовою, Шевченківським словом. І я впевнений, що там де вони зараз, їх настигає ця свята, благословенна неосяжність. За це і я помру, і піду на каторгу, і на конвеєри НКВД.
18.02.2006 г.
синтетические понятия имеют право на существование и на отмирание, НО - Родина...фамилия...история предков умирать не имеют право!только прогресс и развитие, и не иначе!
don T drink відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Но Родина и семья могут быть навязаны, тут вопрос в самоопределении!
Что есть Родина в вашем понимании, какая родина у Украинцев? Кто-то считает - что СССР, другие, что Могучая Русь, а кто-то, что - Украина!
Вопрос в том, кто победит в становлении своей Родины, и как это оценят потомки?
Какими путями будет достигнута идентификация человека как элемента одного или другого государства и будет это духовное осознание родины или под гнётом!
З родичами на ножах - то жах!!!
То не є наша гостинність.
То навязане протистояння.
Щось первісне, початкове, недолуге.
Ми ж розумніші, думаймо, думаймо - чого це так?
Чи там шукаємо?
Чи нас ошукують?
Думаймо, думаймо...
Але не матом... Не зобіжено.