Були б тільки зорі. І небо. І ти.
Хоча не треба зірок.
Сіріус надто яскравий, а ти любиш,
Коли сутеніє. Або коли лише
Сходить Сонце - коли над Землею
І в наших очах м'яке світло.
Була б лише Вічність:
Небо, ти, я. Дунай.
Хоча ми - це не вічно.
Я - просто "я", Ти - просто
Суворий і гордий "Ти".
Колись ми станем Небом.
Якщо Небо нас прийме.
Або Дунаєм. Але, хіба,
Ми ще не Дунай?
Один капіляр - це прохолодна протока,
А десь у серці, там, що зветься аортою,
Там пульсує гаряче джерело...
Так шкода, що Ти - це не вічність
Для мене.
Вже скоро ти підеш, гордий Ти.
І я піду. Але підем окремо.
Я так і не знатиму, чи любиш ти, коли сходить
Сонце. А може,
Коли непрохідна темрява обіймає...
А жаль! І не знатиму я, чи любиш
Ти Дунай. І ти не знатимеш,
Чи я люблю. А я люблю,
Хоча я ніколи його не бачила.
Лише тоді, коли він витікав з порізаного пальця.
І не знатиму я, чи живеш ти свободою,
Чи вільний ти у пориваннях
І що тебе надихає
І чи бачив ти Персея...
Про це знатиме інша,
Не я. А ти зостанешся для мене
Таємничим, як карпатський ліс, і
Маю надію, щасливим
