Часом по ранам,
Сонцем по скроням.
Роки за роками
впадають в долоні.
Проносяться швидко,
Місця, де ми впали,
І десь вже сивіють,
Ті дні, що кохали.
Прем’єри пройшли,
Тепер всі дублери,
В життєвих сценах
Копіюють манери.
Ти лузер чи геній,
Аристократ чи сноб.
Скоріше – невизнаний велетень,
Самим із собою розмов.
І в тебе є ноутбук.
Або ж мобільний телефон,
Вони до мереж прив’язали нас,
взяли до себе в полон.
Я ними теж дещо зшита.
Та знаю, що з цим робити.
Бо вихід є не банальний,
З ними треба вживатись,
А не ними жити.
Адже, часто не бачу барви,
Що теж входять в мою історію,
Наше місто немов резервація,
Та я розширю свою територію.
Слава, Богу, що я мрійниця!
І біжу з усього розгону!
І я встигну за життєвим потягом,
Що чимдуж мчить біля мого перону!
І буде в мене квартира.
І дітей принесуть лелеки,
Ну а стіни, що будуть вдома,
Я обставлю бібліотеками.
Там будуть не випадкові сторінки,
А книги вищого ґатунку.
Сумні й веселі мальовані рядки,
вся скриня моїх днів, усіх без прорахунку.
