Мої судини випалює адреналін.
Поступово світлішає вічний морок.
Але потрібен і надалі ВІН,
Хоча душі було вже днів сорок.
Тепер я розчинилася в атмосфері
Мій прах рознесла річка Полтва.
Я була найсумніша в поетичній сфері
Тому мого натхнення стало катма.
Я завершила занадто швидко,
Кинула кохані вірші і дорогу прозу.
Зараз мені від тієї дурості бридко,
Що прийняла тоді молитовну позу.
Наступав мені на п’ятки темний мор.
Він цінував завзято мої суїцидні творіння,
І це була реальність, а не фольклор,
Але тобі забракло на мене терпіння.
Щоб обійняти - він протягнув холодні руки
І на вухо ніжно прошепотів: «я тебе за беру»
Скаженіли шалено веселі круки,
А я сподівалася, що все-таки не помру.
І ось тепер мій дім на небесах, либонь.
Тому що застрягла чомусь на землі
Не в змозі забути теплоту долонь
І твої вчинки: оригінальні і злі.
Цей вірш буде цілком такий самий
Як і інші мої ненормальні вірші,
Бо я вірила, що ти небом даний
Тому і втратила спокій мертвої душі.
