Наші шляхи незбагненні,
Не знаємо де будемо завтра.
Та інколи хочеться покинути дні ці буденні,
Залягти десь на дні океану,
Загубити свою душу, заснути навіки,
Упасти до неба...Стоп! А як же рідні?
Мама хоче щоб я була вчителем,
А я від цього згнию,
Візьму себе в руки , на все наплюю.
Всупереч долі, мамі і всьому
Літатиму в хмарах, по небі голубому.
А потім ти скажеш: "Спускайся!
Скільки можна літати від хмари й до хмари?"
А я відповім:"А куди спускатись?
Хіба ти не бачиш? Немає землі під ногами.
Усе опустіло, зникло, вийшло із моди,
Навколо нас тюрма і колючі дроти.
Ми в’язні засуджені на довічне,
А я так не хочу! Я хочу пізнати одвічне.
Зупинись на хвилину, відчуй запах волі,
А там, дасть Бог, по небу разом підемо поволі.
Ти зрозумій, наші шляхи незбагненні,
Ми каторжники-бранці,
В серцях наших рани смертельні.
Ти міг би бути кимось інакшим,
Але ж ні!
Ти як і всі хочеш бути відважним.
Прийшов спускати мене з неба,
Ні! Мені цього не треба...
Лиш Бог єдиний знає що в мені ховається,
Талант, розум, краса, божевільність.
А, може, злість і гнів?
Тебе це не торкається... Вас всіх це не торкається!
Якщо я існую, то існую для чогось.
Скільки разів просила Бога...
І досі жива... Для чого?"