Колись, давно, усе було чудово.
І існували просто любі МИ.
Але те щастя вмерло світанкова,
МИ розійшлися на віки. Я і ти.
Я знову згадую ті гарні миті.
Я знову згадую колись кохане.
І думи з болю чорного пошиті,
Померло щастя те бажане.
А де він? У якій частині Львова?
А чи жалкує, чи по-іншому живе?
Чи золотиться та скляна діброва,
Коли він місяцем чудес по ній пливе?
Усі ті вірші, довгі переписки….
До ранку ми були в мережі.
А зараз видалені ті записки,
В’язнями сучасної пожежі.
Я знову плачу. І напрочуд гірко.
Бо помер у мріях принц казок.
Я його виглядала дуже зірко,
І пригорталась щастям лиш разок.
Я знову бачила його у сновидіннях.
І знову він жадання підлим обізвався.
Просто марнію у лицемірних видіннях,
Де у коханні він так палко зізнавався.
Кому потрібні мої кляті рими?
Кому цікаво що у мене на душі?
МИ БОГИ. Ми були тоді лиш ними,
Допоки пекло не заплуталось в вірші.
