Надворі уже сутеніло. Ліхтарі вистроївшись вздовж алеї мовчазно несли свою службу і лише тисячі відблисків яскравого світла говорили, що люди для них не байдужі. Ціла ніч попереду, ще багато часу є для кожного з нас.
Під ногами, майже ковзанка, злегка притрушена снігом , я тримаюся міцно за руку . Боюсь упасти і відпустити… Маленькими кроками намагаюся іти, щоб у ногу, вистукуючи уявно ритм кожного твого кроку. Інколи збиваючись , швиденько переступала, щоб знову разом зробити крок вперед.
Морозно… Випускаючи повітря з грудей, можна пускати фігурки. Сніг ще зовсім свіжий, мабуть зранку уже буде іншим кольором. Завтра на роботу, крізь вікно маршрутки уже не ті відчуття.
Кожну хвилину піднімаю погляд на тебе, намагаюся запам’ятати усе до останньої дрібниці. В таких моментах кожна деталь на вагу золота, ти усміхаючись знаєш про це. Ставши художником, я змогла б намалювати картину, прогулянка містом … Слухаю звуки твого дихання…
Небо всипане зірками, щедро виконує заповітні мрії. Люблю торкатися руками, шукати нашу пару
серед тих , що видніються там. Стає ще холодніше і ми повертаємося назад додому. Дивно, кожного року зимою відчувала себе одинокою, а тепер наче поруч з тобою постійно і тепло так на душі. «Зима цього року буде затяжною» -, запитую… «Так, якщо ти цього хочеш»,- усміхається.
«Хай усе буде впору, правда…». « Так, …)))»,- зустрівшись поглядами в яких уже близько весна.
