Я розумію найостанніших наркоманів.
Вони бажали різнокольорових фарб.
Вони були поетами, бажали фантів
І вірили, що життя – найбільший скарб.
А потім у душі вірші заткнулись.
Стали повіями музи розумні.
І демони ласкаво посміхнулися.
Сп’янили бажання глибокодумні.
Вони подумали тобі безстрашно:
«Я спробую і кину цей наркотик!»
Було їм необхідністю чинити безбашно
І спізнати психотропне на смак і дотик.
Хотілося спізнати всіляку глибину,
А деякі у відчаї своє горе заливали.
Не поважали поети себе і сивину,
Коли з колегами по цеху запивали.
Якщо набуханий поет – це непогано,
Бо я у відчаї шукала довгої мотузки.
Коли все руйнується, то дуже бажано
Допомогти долі і життя розбити на друзки.
Ви розумієте – це дуже набридає
Бути гірше когось, немов, вибачте, гівно.
Це сильно творчу гідність ображає.
Коли ж ти наркоман – то все це все рівно.
Ви не коліться, ви ж хороші!
Ви займаєте на турнірах призові міста.
Платите, бездарі, талантам гроші,
А поетична істинна безгрошів’я проста.