Твої листи мене вбивають!
Ти пишеш, що кохаєш не мене.
Невже не розумієш – серце крають,
Слова кохання, що тепер не промине?
Невже не розумієш – все болить!
Болить моє тендітне, біле тіло.
Ти його зумів багнюкою полить,
За те, що воно кохала як уміло!
Так боляче…ТАК БОЛЯЧЕ прожити
І знати, що у серце не живеш!
Тому я стала кожен день тужити….
В моєму серці ти теж помреш!
Колись ти жив…Ти жив і посміхався…
Я згадувала тебе, каву день-у-день.
Либонь, ти на чарах давніх знався,
Бо від твого обличчя в голові мігрень.
Я потім якось може прочитаю,
Або ти прочитаєш цю дурню.
А зараз – я тебе з думок стираю
У існуванні, що схоже на бридню.
Я у депресії знову завмираю,
Коли прохожу по зимовій алеї.
В душі я нашу зустріч проклинаю,
У маренні зимово-білої феї….
А що вже зараз почуття проклинати?
Час вічний його нагадує і пам’ятає.
І по-дурному минуле відкидати,
Коли воно в майбутньому сконає.
