Як же бути тепер із творінням,
Що ось тут, у сердечку живе.
Проросло ще міцнішим корінням
У найглибші куточки мене.
Я сама його днями ростила,
Ти лиш ніжністю його живив
Моїх рук ти торкався чарівно,
Із тих поглядів відповідь пив.
Розумів все, казав мені потім,
А я ж просто знялась до небес,
Утопилась в тобі кароокім
І чекала якихось чудес.
А всі дні ті щасливії сплили.
Ти кохав, та уже не мене.
Чимось просто тебе ще й убили,
Не дививсь, хто для тебе живе.
Як же важко було те почути,
Бо в надіях тоді ще жила,
Бо ще мріяла тихо заснути,
Не згадавши, у серці стріла.
Та я досі тепер і не вірю,
Що тебе вже на світі нема.
І від кожного стрічного млію,
Розумію, не зможу сама.
Бо, ти знаєш, оті твої риси,
В мою пам’ять стрічками вплелись.
Їх шукаю в прохожих очима,
Щоб тобою не жити тепер.
Я прощатися зараз не стану,
Бо ще знаю, згадаю ту мить,
Коли була щаслива з тобою,
Бо душа ще і досі щемить.