Самотність....(з ким такого не бувало?)
Клює у серце, мов голодний крук.
Давно порожні вже стоять бокали
І чутно лиш годинниковий стук.
Безмежна пустота наповнить душу,
Немов шампанське келих, до країв
Відраду я шукати знову мушу
У спогадах минулих світлих днів.
У пам"яті спливають щастя миті,
Де пристрастей вогонь мене палив,
І очі, блиском юності налиті,
І серце, що не знало горя злив.
Куди це все поділося? Хто знає?
Вже серце почерствіло і душа
Очей пожовклих стомленість вбирає
Всю юність і незайманість вірша.
Чи в змозі я в собі перебороти
Ту заздрість, злість та інших ворогів,
Що глибоко засіли, мов наркотик,
В моїй думками повній голові?
Чому вони заполонили душу,
Колись ще свіжу і відкриту всім?
На це питання сам для себе мушу
Я відповідь знайти передусім.
І сам у тому винен, точно знаю -
Ніхто не в змозі тут допомогти,
І щоби не дійти до прірви краю,
В собі я сили маю віднайти,
Щоб знову повернуть душевну юність,
Порвати пут залізних ланцюги,
В які мене скували злість, байдужість,
Що є мої найперші вороги.
Не допущу цієї більш наруги,
І високо у небо запущу,
Зібравши в руку, всі свої недуги,
Перетворивши в крапельки дощу.
І ось постане знову перед світом
Відновлена, нескорена душа,
Із барвами незайманого літа
І юністю квітучого вірша.
(Стало цікаво, що Ви пишете)
"Куди це все поділося? Хто знає?
Вже серце почерствіло і душа
Очей пожовклих стомленість вбирає
Всю юність і незайманість вірша." - мабуть, саме ці рядки показують так вдало плинність часу, зміну поглядів, якогось розчарування в житті і в людях. Вірш має глибоку думку, легко читається...
Олександр Обрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
приємно, що плоди моїх старань так високо оцінені 
