Я помирала. І це було дико.
Світ весь вмістився в квадраті вікна.
Не допоможеш ні плачем, ні криком.
Не розбереш – чи весна, чи зима.
Десь подівалися вірніі друзі,
Позабували враз все лікарі.
Серце холонуло в муках і тузі:
Є мені місце іще на Землі?
Я помирала. І це було сумно –
Недолюбила і недожила.
Місяць крізь штори кривився безумний.
Щось не зробила і щось не змогла…
Мабуть, не дуже я все ж нагрішила.
Трохи до прірви чомусь не дійшла.
Очі прозріли. З”явилася сила.
Знов повернулася в душу весна.
І, коли смерті почулися кроки,
Я зрозуміла – була не права.
Як же я марно прогавила роки
Ніби то просто - полова, трава.
Світ навкруги – він вирує, яскравий.
Пахне, сміється, літає і спить.
Я обняла його серцем, руками.
Я зрозуміла, що вічність є мить.
