Мені наснивсь сьогодні дощ.
Такий був теплий й безтурботний.
Краплини шепотіли щось…
І вітер тихо дув самотній.
Я йшла одна у темноті,
А дощ все крапав на обличчя.
Хоча й була на самоті,
Здавалось ніби вітер свище.
Про сірість свище і печаль,
Про смуток і тяжкі хвилини,
Про довгі ночі хвилювань,
Й про пережиті вже картини.
Та краплі шепотіли знов,
Що то було і вже не буде.
Що в серці оживе любов,
Й вона воскресить все повсюди.
А дощ все лив, я змокла вся.
Та ні, не бігла я від нього.
Бо то був дощ мого життя,
І каяття мого святого.
Я відчувала по спині
Біжать як ріки ті краплини.
Неначе плутані стежки
Тієї, що в мені людини.
Та кожна крапля, кожен звук
Наповнили мене собою.
І кожної краплини стук
Мене робив як день ясною.
І вітра свист кудись пропав.
Я відчувала лише краплі…
Мені сьогодні снився дощ…
Я певна - сни на чудо здатні!
А дощ все лив, я змокла вся.
Та ні, не бігла я від нього.
Бо то був дощ мого життя,
І каяття мого святого.
Люблю інколи пройтись під дощем!
Гарно написано!!!
zhura відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ідея вірша - прекрасна, задум удався!
Але у третьому катрені я би сказав:
"Про сірість свище і печаль..." А про картини... про... про - тавтологія.
І ще: Вітер ТРОХИ дув... Як це? А загалом мені сподобалось. Дощ.
zhura відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
