|
На полотнищі цих сонячних днів під завісою серпня розливається вир свідомості… хвилі ностальгії кольоровою теплою гамою, коловоротом стікають у вчора, дещо втрачають яскравість, залишаючи барвисті відбитки найкращих хвилин на долонях…
Намагаюсь втримати пальцями теплі сонячні зайчики найкращих спогадів, найкращі моменти, намотую проміння на пальці, вплітаю сонце у волосся, а вітер по-зрадницькому скуйовджує всю рівновагу мене і світу, він жене мене, час, дороги і ріки в завтра, до кінцяпочатку літаосені… між всіма літерами, поглядами, рядками і рухами – вона, як тиха бронзова тінь… у всіх очах, словах, відчуттях – її прозорий прохолодний солодкавий подих, ця осінь… таємничий зблиск вечірньої роси, дивний відгомін малинового заходу… малішання серпня, старіння розмореної спекотними вечорами повні… натяки на фінальність.
Натяки на дальні дороги, на проминання і повернення… на зміни.
Минають дорогою спогади, дежавю, зустрічі і краєвиди. Люди зі світлом у волоссі, із випадковою щирістю посмішок, із повними кишенями щоденних клопотів, утомою заплечима і безтурботністю в розгойданих руках стрічаються мені. Прямую назустріч западанню ще одного дня. Не маю з собою ні кишень із дріб’язком щоденності, ані паперу й олівця, анічого. Вбираю долонями світло, всотую запах стиглого літа, вчувається в ньому щось прощальне, таке щемливо щире, таке до сліз хороше, аж за щастя темні скельця перед носом… Розчинитися б у цьому дні, як він розчиняється між стінами міста, спливає між бруківкою, по шпилях і піддашшях, губиться в тінях та на павутинні стареньких горищ. Останок серпня спадає зернинами теплого сонця в зіниці голубів над майданом, літо котиться як стиглий овоч, видноколом – по горбах і верхівках дерев, по світлих дитячих маківках та щасливих материнських посмішках, торкається міцно стулених уст і долонь закоханих, рельєфно вливається між борозенки часу на старечих руках і лицях, схожих на ікони проти сонця. Стигле місто утомлено проводжає ще один день, ще одне коло над нами робить сумний лилик…
Ти іди, не затримуйся, у тебе ж розклад, справи і плани. А я ще зачекаю, залипну, зачеплюся хоч на крихту тут… на трішки, як літописець– той, хто напише літо на дощовому асфальті вересня, на барвах жовтня, нагадаю вам літо, як першооснову вашої осінньої ностальгії. Позбираю всі краплини і піщинки – наш найдорожчий врожай – миттєвості щастя, абсолют і досконалість, щирість і прості слова, погляди прямо у вічі, найщиріші емоції, кадри найрідніших хвилин, все, що розриває від неможливості опису, все вище від щоденної радості, що буває тільки раз, всю щорічну неповторність емоцій на смаглявих вилицях літа.... все, що можна забрати з собою крізь коловороти хвилин... це надтепло покладу під подушку холодним листопадовим світанком… Але ти зачекай мене там, за стіною дощу… звідти я знов з’явлюся, коли втихне туманисько і замовкне вітрова фуга. Я заспіваю тобі колискову – прощальну пісню достиглого літа з довгими косами і темними глибокими очима… Спи…
ID:
207796
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.08.2010 01:06:02
© дата внесення змiн: 26.08.2010 01:06:02
автор: Рені
Вкажіть причину вашої скарги
|
