Я вірила тобі, а ти – злукавив,
Собою душу безсоромно отруїв.
І через це барвистий світ змарнів.
І квітку сонця життєдайного позбавив.
Якби ти тільки знав, як потребую світла,
Як хочеться мені щасливих тем у римах,
Мажорних нот в піснях і кольору в картинах…
І неба,до якого поринути на крилах
Я знову схочу. Тінь прогнати сміхом,
І не лукавим, як тепер, а щирим, як колись.
Лиши мене в задумі і до себе повернись,
І Богові за мене хоч раз в житті вклонись…
Не ставти на коліна. Ні разу. Перед світом
Байдуже,що мені так бракло поклоніння.
У чомутоді сенс всіх докорів сумління,
Якщо ти всі думки мої покриєш сміхом?
Пишу,неначе в трансі, не хочу повертатись…
Я з острахом чекаю нового дня щораз,
Бо відчуваю i боюсь,що може статись,
Що я живу чужим життям…Не потребую фраз…
