|
КОЛИ КОХАЄШ, ЖИТТЯ ЗДАЄТЬСЯ ВІЧНІСТЮ. Це наче життєдайний дощ, після якого розцвітаєш, відроджуєшся душею і серцем. Почуття переповнюють тебе, осипають натхненням і надзвичайною радістю. Здається, що увесь Всесвіт сховався у твоїх долонях, а ти – його щаслива володарка. У цю мить розумієш, що світ створений для тебе. І немає нічого прекраснішого і бажанішого за кохання! Це - вічна загадка, незбагненна таємниця, ніким і ніколи не пояснена, не розгадана, не зрозуміла… Воно вривається в наше життя, як вихор, як весна, що паморочить голову п’янкими пахощами пробудженої природи і підносить окрилену душу в синю небесну височінь – до сонця, до зірок… Хочеться крикнути всьому світові це чарівне «ЛЮБЛЮ».
КОЛИ КОХАЄШ, ЖИТТЯ ЗДАЄТЬСЯ ВІЧНІСТЮ. Особливо, якщо це кохання не розділене. На душі невимовний смуток. Усі сльози давно уже виплакані. Скляними порожніми очима затримуєш погляд на якійсь дурниці і поринаєш у жахливу безвість. Наче підступна змія, холод обвиває тіло і встромлює у серце сотні крижинок. Боже, хто придумав кохання, хто його створив? Немає нічого гіршого, ніж це жорстоке почуття! І цей світ точно створений не для тебе. Немов божевільна, не можеш отямитись, не розуміючи: сон це чи реальність. Знаєш одне: ні теперішнього, ні майбутнього нині не існує. Але тобі вже байдуже до цього. Задумуєшся, хто ти тепер, людина, істота чи віддзеркалля того і іншого… Схаменулася від телефонного дзвінка. Повідомлення. Не читаючи видалила. Знову мертва тиша, але ненадовго. Її порушує черговий дзвінок. «Це Він телефонує. Господи, як Він може!» Зі злості гримнула телефоном об стіну. Розбила. Байдуже, адже телефон можна полагодити або ж купити новий. А розбите серце не полагодиш і нове не купиш. Дивишся на його фото, як же хочеться його розірвати, пошматувати, викинути. Не можеш, щось не дозволяє. Береш світлину до рук, повільно піднімаєшся й крокуєш до балкону. Вдихаєш ковток свіжого повітря, але воно, як і все інше - отруює… Обіймаєш фотографію обома долонями, пригортаєш до серця і стаєш на межу власного життя. Із прочиненої кімнати дзвінок домашнього телефону. Говорить автовідповідач… Ти робиш останній вдих, закриваєш очі і… стрибаєш у безвість… Після короткого сигналу: «Сонечко, пробач мене! Я справжній ідіот. Прости мене, дурня. Я все обдумав і зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Я кохаю тебе! Кохаю і хочу провести з тобою все своє життя. Котику, лише ти мені потрібна. Ти – все найкраще, що було у моєму житті. Чуєш, будь ласочка , візьми трубку. Я знаю, що ти вдома. Я приїду зараз. Вибач мені!Не уявляю свого життя без тебе! Я кохаю тебе міцно-міцно. Прости, я вже їду.» І знову мертва тиша. Вона вже не чула цих слів…
КОЛИ КОХАЄШ, ЖИТТЯ ЗДАЄТЬСЯ ВІЧНІСТЮ. На неї теж тепер чекала вічність…
ID:
195993
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2010 11:52:27
© дата внесення змiн: 16.06.2010 11:52:27
автор: Євгенія
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую!!! 
Дякую!Дуже приємно!
