…сумно… боляче… думала, що розлюбила на завжди… думала… лише думала… але серцю не накажеш... воно безнадійно закохане… люблю… можливо це слово для тебе нічого не значить… здається безглуздим… однак я тільки ним і живу… живу тим, що відчуваю це почуття… живу в надії на взаємність…
болить…
осінній вечір… за вікном дощ… я знову залишилась у пустій кімнаті наодинці зі своїми сентиментальними думками… як завжди починаю мріяти… але щось заважає… дивно… ця мелодія… здається… я вже її чула… до болі знайома мелодія… не можу пригадати… в голові коїться казна-що… не та… не та… також не та… а це схожа… проте ні… не та… перебираю всі мелодії… і ось… це вона… розлучниця…
ненавиджу…
вмить очі вкрилися гіркими сльозами… плачу… серце б’ється все частіше… дихати стало важко… час, мов кінострічка, перекрутився в зворотному напрямку…
тоді була така ж осінь… в той день ми попрощались назавжди… того вечора падав сильний дощ… саме ця мелодія дощу розлучила нас… твоя улюблена мелодія… ти ніколи не розлучався з нею… завжди її наспівував… навіть на дзвінок мобільного телефону обрав її… прокляту…
я чекала твого приходу… готувалася до нього… пролунав дзвінок… ти прийшов раніше, ніж домовлялися… чому?.. ти принiс жахливі жовті троянди, замість моїх улюблених… чому?.. ввійшовши, ти мав би мене палко поцілувати… як завжди… а замість цього, ледве доторкнувся до моєї щоки… чрму?.. чому??? Раніше ти завжди дивився мені в вічі… а тепер ні… але нарешті, коли наші погляди зустрілись, я побачила в твоїх очах жахливу річ… я не могла повірити… стара, як світ фраза… забудь про все... давай залишимось друзями…
хотілося плакати… але жодна сльоза не скотилась по обличчю… лиш блиск в очах…
відчай… розпач… образа… гнів… біль… всі ці почуття були для в мене в ті жахливі хвилини найріднішими… проте, я не показувала тобі цього… я вимушено усміхнулася… і почуваючись розбитою, проте гордою, сказала «давай друзями»…
я прокинулася з думкою, що все це мені наснилося... звичайно... звичайне сновидіння... таке часто буває... дивно... тоді це був надто реалістичний сон... пригадую... і серце поволі холоне... в грдях стискає...
ти кожного вечора йшов... щоб потім знову повернутись... у мене це вже було щось схоже на зворобу... хворіла... тобою... так... особливо коли грала ця мелодія... коли ми сиділи з тобою... взявшись за руки... та просто мовчали... приємно... зараз теж грає ця мелодія - падає дощ... та це вже не те... без тебе... скажи, коханий, я вилікуюся?..
знаєш... я б зараз все віддала за амнезію... щоб не пригадувати... не пам’ятати... боляче й досі.... ніколи такого раніше не відчувала... досі у вухах лунає "забудь про все... давай друзями..." важко все забути... і просто бути друзями... немов нічого не було... та й час потрібен...
ти промовив ті слова... можливо... ти не обдумав їх... я подзвоню до тебе... і все налагодиться... можливо, я щось не зрозуміла... але в телефоні лунає "ваш абонент..." та ні все правильно зрозуміла... правильно... ти пішов... а моє серце стискається від болю... я забуду... мабуть...
потрібно зібратися з думками... я зможу не чекати дзвінка... зустрічі... а якщо й побачимося, то збрехати... що у мене все гаразд... зможу!!! ти не побачиш мого болю... у мене все гаразд... справді...
ще трішки помрію... що ти поряд... палко цілуєш... і шепочеш "кохаю"... "кохаю"... "кохаю"... вдвічі сильніше стискається серце... та вже не від болю... просто важко зрозуміти... чому?.. більше не дозволю нікому... ніколи... ти зрозумієш, що втратив... не зараз... колись... а у мене все гаразд.. і байдуже, що це брехня... у неї повірять... ти теж повіриш... у мене все гаразд... справді...
Понравилось! 
