Метелики-сніжинки в зимову шибку б"ються,
Пряде свій смуток морок над вогником свічі.
Така священна тиша. Я подумки молюся.
Ось-ось Ісуса руку відчую на плечі.
Відчую - й стрепенуся, відчую - і відтану.
Незримий дотик Бога - от істина проста.
Від неї я нап"юся, і оживу, і встану
Знов на свою Голгофу нести свого хреста.
Далеко на Голгофу! У кров збиваю ноги.
Яке тоді вже пекло? І де він є той рай?
Як важко не грішити. І важко жить без Бога.
Прошу Тебе, Ісусе, руки не забирай!
Ти сіяв в цьому світі саму любов безкраю.
Які ж гіркі, мій Боже, були Твої жнива!
Я знаю, як то тяжко - як б"ють і розпинають,
Але, з живим, з Тобою я все-таки жива.
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А й не дивно, Олю, що Вам сподобалось. Я перечитала Вашу сторінку вздовж і поперек, наносила собі у "Вибране" всього-всього. У мене таке враження, що писала я - так ми в унісон думаємо - аж мурашки по спині. Хто Ви, Олю?
alla.megel відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пробачте, мені, Сонечко, що тільки зараз побачила Ваш коментар. Прочитала. Цікава вималювалась картина: я молюсь Тому, кого знайшла; Ви молитесь комусь, кого шукаєте... Молодість і старість... Бажаю Вам знайти!