Сіреньке й пухнасте, мов іграшка з плюшу,
Забилось вовчиці в живіт
Мале вовченятко:
- Спитати я мушу,
Матусю, а що то за рід,
Що ходять по лісі на задніх лиш лапах,
Та палицю носять в руках?
І дивний від них нерозбірливий запах,
Я вчора злякався, аж страх!
Чому вони різні всі, гнізда не в лісі,
І здобич у нас забира?
От, виросту й вижену всіх їх до біса!...
- Ах, люба моя дітвора!
То дуже страшні і ненависні звірі, -
Вовчиця промовила враз -
Не мають вони ні душі а ні міри,
І все забирають у нас,
Ти їх стережися, синочку мій рідний,
Тримай на готові свій ніс,
Як тільки почуєш, ховайся у східний
Дрімучий неходжений ліс!
Якщо пощастить зберегти свої ніжки,
То віку цього доживеш,
А зараз лягай-но поспати, хоч трішки,
Так гарно у сні ти сопеш...
Люблю я з дитинства про звірів ті казки,
Що мати читала мені,
А потім були кольорові розкраски
Та вчинки геройські у сні...
Давно ми вже виросли, любі малята,
Та дивно, здається мені,
Що ніби ми всі - оті вовченята,
А "вовки" - то люди страшні!
Отак і живемо, полюємо вівці,
Хто перший - закон тут один,
Здається так було вже?
Точно, у німців,
Із вовчих арійських родин!
Надія лиш є, що у лісі страшному
Знайдеться той мудрий ведмідь,
Та змусить нас думати й жить по-людському...
Не можу я все це терпіть!
Оценка поэта: 5 Очень сильно. Молодец просто. Хорошо, что прочитала. Единственное, что мне трудно - разобраться в чистоте языка.
Если с этим все в порядке, то просто потрясающе.
Serg відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таки байка!
