„Вічність. Для неї нема ні минулого, ні майбутнього, ані теперішнього. Немає часу. Вона безмежна.
Складається Вічність з дрібних частинок, які менші за нині відомого атома. Частинки не пов‘язані між собою; вони однорідно розташовані в усьому просторі.
Одного разу однорідність порушилась, коли дві частинки потягнулися одна до одної.
„Що відбувається?” — здивувався Розум, який виник, щоб зрозуміти те, що сталося. Але не встигли частинки торкнутися одна одної, як інша сила, протилежна першій, потягнула їх на попередні місця. „Ні! — збентежився Розум. — Як тільки частинки повернуться на свої місця, я перестану існувати”. І тоді дві частинки злилися воєдино...”
З першої сторінки зошита дівочі пальці перебігли до того місця, де був закладений папірець:
„... Таким чином у Вічності починає відбуватися хаос відтворення, і внаслідок цього з‘являються згустки частинок та звільнений простір, які, при вселенні в них Розуму, обмежуються в нескінченному просторі Вічності.
Розумні перетворення в обмеженій частині Вічності — Всесвіті — призводять до виникнення Всесвітнього Духу та Всесвітньої Матерії.
Злиття прекрасної одиниці матерії — тіла — та дивної одиниці Духу — душі — призводять до створення неперевершеної істоти, в якій вивільняється Розум у первинному вигляді.
Та від точки вселення Розуму в Дух і Матерію до точки звільнення Розуму з останніх простягається Тунель Вічності. А вивільнення Розуму призводить до хаосу руйнування...”
Багаторазово перекреслені записи на останній сторінці дівчина прошепотіла майже про себе:
„... І поширювався Тунель Вічності у просторі Всесвіту шляхом руйнування Духа і Матерії до однорідної маси.
І коли дві останні частинки Всесвіту повернулися на свої місця у Вічності, тоді зник і Розум.
І залишилась безмежність; без теперішнього, без минулого і без майбутнього — без часу. Вічність.
Вона, Вічність і є істиною. Знати таємницю виникнення Всесвіту (частини Вічності, обмеженої простором і часом) і таємницю зникнення — й являє собою знати істину”.
Марійка притулила зошитку „Міфові реалії” до себе, прислонилася до дерева й закрила очі.
Їй здалося, що вона підіймається по дробині до останньої сходинки, й опиняється в темряві. Але ця темрява дивна; хоч і чорна, та дівчина бачить її далечінь, неосяжність. Ця темрява — спокій. Це — істина.
— Добрий день, білявко!
— Добридень, пане! — відізвалася Марійка до дідуся, що стояв за металевою сіткою.
— А я вас раніше тут не бачив.
— Я приїхала до людей, які тут мешкають.
— Та тут вже роки два ніхто не живе.
— Дійсно... А розкажіть мені, будь ласка, про людей, що мешкали тут.
Дідусь-сусід пильно подивився на Марію, погладив довгі вуса й одповів:
— Добре. Дуже ви мені вже схожі на Наталію.
Він розповів, що за його молодості жила тут родина: чоловік з дружиною та двома доньками. Що дівчата виросли, та повиходили заміж: старша, Катря, одразу ж переїхала до чоловіка в місто, а менша залишилася з батьками. І було у Наталії, молодшої, з чоловіком два сини: Костянтин і Мефодій.
Розповів дідусь про нещасний випадок з Наталією та її чоловіком. Про те, як згодом Костя й Міфа з двоюрідним братом започаткували власну справу: відкрили тут, у Верболозах, магазин. Що по закінченні школи Міфа виїхав з селища і ніхто його по тому не бачив. А Костя з Максом, кузеном, „круто” розвернулися і звели хлібопекарню. Та п‘ять років потому їх заарештували і посадили за грати, і десь через три роки у в‘язниці від тяжкої хвороби помер Костя.
Дідусь замовк.
— Земля йому пухом... хоча нічого світлого він по собі не лишив... От Міфа... хороший, добрий був хлопчина... І де він зараз... чи живий?..
Марія, що було сил, прислонила до себе батьків зошит і впевнилася, що знайшла свій щасливий куточок.
далі буде...
ID:
12703
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 23.03.2006 10:35:42
© дата внесення змiн: 23.03.2006 10:35:42
автор: Petri
Вкажіть причину вашої скарги
|
