Трьохсотий! Забутий, покинутий світом...
Залишився сам серед сніжних пустель,
Краще б помер, щоб не бачили діти
Моїх покалічених горем очей.
Щораз обпікає дотик сніжинок
Заплющивши очі, втрачаю контроль,
І бачу сюжети сотні картинок,
Останній - я йду у воєнний конвой.
Не можна заснути, я не двохсотий,
Треба би втриматись, може й знайдуть!
На допомогу молю вже раз сотий,
Та хто мене може в пустелі почуть?!
Треба піднятись! Но ноги звестися!
Та як напруживши зламані руки,
Упав до землі...ти ба, подивися,
Не маю я ніг, закінчились муки..
Боже, за що я це мав пережити?
За те, що боровся за волю свою?
Краще вже було б мене погубити,
Ніж так зруйнувати цю долю мою!
Котилися сльози з очей на долоні,
Схилилась до долу його голова,
Легка рука доторкнулась до скроні,
Почув його Бог! Ходім, вже пора....
Зворушливо 
Все буде Україна! 
