Після зустрічі наших бійців із Донецького аеропорту, додому їхали мовчки...Я ніби зазирнула у інший світ, де повсякденність - пекло.
Я уявила, як одного дня ти народився, любий брате, як раділи твої батьки. Ти ріс, ходив тими ж вулицями що і я, підставляв своє обличчя вітру, щиро усміхався. Ти любив людей, свою країну, життя. Аж доки не прийшла війна... Прийшла раптово, нагло, безбожно, -поступово руйнуючи все навкруги...
Ти довго плакав, бо не хотів брати зброю, бо не хотів вбивати.
"Нехай це буде хтось інший, нехай це буду не я!" Але яка врешті-решт різниця - ХТО.
І ти пішов. Безстрашно, безсумнівно, - бо знав, що все здолаєш - ТИ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ, СИЛЬНІШИЙ ЗА ІНШИХ, а ми слабкі, і ми - зламаємось. Пішов далеко, - в інший світ, в інший час, в іншу реальність, щоб захистити слабких своїми плечима.
А ми залишились вдома, живемо із почуттям провини, живемо сормлячись своєї слабкості.
Збираємо пожертви, аби якось допомогти тобі, сильному, стати ще сильнішим, аби притишити біль у власному серці, аби якось виказати свою велику подяку, за твою, брате, СИЛУ, ШЛЯХЕТНІСТЬ, ТА САМОПОЖЕРТВУ.
МОЛИМОСЬ ЗА ТЕБЕ!
Рідний, ми у тебе в боргу!
Страшна реальність, насправді. Ми, хто не там, -- маємо міцно за них молитися, бо вони захищають нас не лише ціною свого життя -- ціною свого спасіння. Але інакше не можна, напевне, у цьому жорстокому світі...
