На плечі ляже мовчки сум,
не кажучи ні слова,
й затихнуть сотні різних дум.
Холодна ніч шовкова
обійме ніжно. Мерехтить
самотньо в небі зірка...
Але не спить, вона не спить -
чомусь так гірко, гірко!
Несила ж бо зімкнуть очей...
Так порожньо, так тихо -
пульсує чутно кров. Ачей,
же відчуває лихо.
А лихо звідусіль бреде -
повзе, летить, чи плавом,
хоч спотикається й паде,
приймаючи за славу,
своїх діянь гнилі плоди.
А ти - приймаєш... сильна...
І болю чистої води
п'єш тремко й спрагло. Пильно
за всім цим дивляться світи
і звідані, й незнані.
Світи ж бо, зіронька, світи!
Нехай сліди багряні
побачать всі, як бачим ми....
З плечей вже сум сповзає,
додолу падає, сліди
собою накриває.
Холодна ніч... А ми - живі!
Ми досі тут, хоч гірко.
Незламні - волі вартові.
Запалюємо зірку...
відверто та щемко... 
