То, ніби сниться мені, такий сон.
Жахливий, затяжний, глибокий.
Наче реально, чую сумний стон.
Біль, відчай линуть з марев ночі.
Чиїсь скалічені, загублені життя.
Тіла, що бездиханні, лежать всюди.
Блукаю серед них, пекуча біль моя
Випалює, навколо серця, груди.
Та, раптом, густу темряву прорвав,
Виходить велетенська тінь в подобі
Людини, але щось ввижається не так,
Чогось не вистачає в тій потворі.
Все зовні ніби є, та дивиться очами.
Ступає, як людина, людські руки - теж.
Та придивившись, бачу - діру має
Потвора, замість серця… Загубилось де?
Як ти живеш без серця, ти ж людина?
Всі нутрощі з’їдає темрява та мозок теж.
Маревом ночі виплітаєш свої темні сили.
А міражі розсіються, без них ти пропадеш…
Якби ж то, лиш наснився мені, такий сон.
Відкривши очі, я б полегшено здихнула.
Наслала доля на народ мій, тяжкий стон.
Ворог не має серця, бо його, потвора загубила.
