Привіт, мій Боже. Я прийшла.
Чому так довго? Забарилась?
Себе шукала. Чи знайшла?
Мабуть, що ні. Я так втомилась.
Куди не піду - все обман,
що виїдає лезом душу.
Так легко й дзвінко б'є дурман
від слів пустих, порожніх... й душить.
Ти чуєш, Боже? Ти ще тут?
Чи, може, забагато хочу...
Думок гірких полину жмут
у пам'яті своїй толочу.
Сказати маю, та мовчу.
А Ти й без того усе знаєш
і чуєш - тишею кричу.
І знов терпля́че так чекаєш,
коли наступний раз прийду,
і добротою огортаєш.
А я - то втрачу, то знайду,
то раптом опускаю руки,
то десь літаю, без сліду́
мої зникають часом звуки.
Буває, стишую ходу́...
Збиваюсь раптом, гублюсь, плачу.
Сміюсь і в щирості краду
я чиюсь посмішку юначу.
Але себе я не знайду,
але себе я там не бачу.
Ти знаєш, Боже? Звісно, так.
Ти ж бо єдиний, хто все знає.
Дозволь, я зніму це піджак -
не можу дихати, стискає
мене й водночас тихо рве.
Не можна? Совість? Вона моя?
Чому ж ятрить усе живе?
Ця...моя совість - Твоя зброя.
Я без претензій, все як є
мене влаштовує. Одначе,
Життя моє - воно ж твоє...
Скажи, Ти ж через мене плачеш?
Мабуть, що так. Пробач. Піду,
але я прийду - точно знаю.
Надіюсь, що себе знайду -
себе у То́бі відшукаю.
