|
Цикл поезій 2012-2015рр.
Картина Богдана Савицького "Підвечірок" 2022р.
Сірникові люди
Ніхто не любить, ніхто не жаліє,
Ніхто не покормить з руки.
Хворіє, хворіє, свідомість хворіє –
Зима перейшла у віки.
Ніхто не вникає, ніхто не приймає:
Чи за, а чи проти? В чім суть?
Таких і подібних аж з надлишком знає
Цей світ. Ти ж, як хочеш, – забудь!
Хто справжній, що цінне – з’ясуємо в дії,
Вже аж на порозі біди.
Не час бо для мрії, не час для надії,
Нам от залишити б сліди!
Тож топчемо ниви гріхом без покути,
Вже й слід загубили в багні.
Нам радість чужа, наче доза отрути,
Нам зблизька тьмяніють вогні.
Приблизили тих, хто піддався управі,
Та хто з них підставить плече?
Бо полум’я війн і досягнення слави
Прославленим нам не пече.
Руйнуємо підло своїми ж руками
Без сумнівів зайвих і сліз
Все те, що до нас будувалось роками,
З відплатами тягнемо віз.
Хтось вкотре будує хати сірникові,
Щоб звично їм впасти в огні.
Хтось тягнеться ввись, у багаття ранкові,
Та так і згорає на дні.
2012
Відгомін його сміху
Тільки не падай духом,
Він не помре ніколи!
Не перетворить в руїну
Спокійної гавані море.
Тільки не падай духом,
Він буде вічно жити
В твоїх душевних муках,
У твоїх серця стуках,
В спогадах і сподіваннях.
Тільки зумій не забути!
Смерть не наважиться вкрасти
Пам'ять з твоєї долі.
Життя залишає сліди
Навіть не з власної волі.
Життя проросте у квітах
Під вікнами. Тихої ночі
Подих вбере навіки
Погляд його і очі.
Відгомін його сміху
Стане твоєю втіхою.
12.2012
У жанрі N
Я – не поет, я – вірний слів фанат.
У жанрі N про класику лиш мрію.
Не йду поважно на думок парад,
Бо часом навіть в тіні інших млію.
Я – виплекана долею душа,
Леліяна роками супокою.
Самотня, безпорадна чи пуста –
Живлюся тільки світлом і росою.
Я не жадаю радості дарів,
Не знаю, куди дмуть вітри надії.
Гнітить в знемозі розуміння слів,
У роздумах не квапляться події.
Без захвату, без відчайдушних поривань
Моя мета – знайти мету єдину –
Маскує слабкість у безглуздості вагань
І досі жде сприятливу годину.
Стираючи на порох жадну мить,
Порожня метушня калічить долі.
Чому ж, оковані обов'язком дрібниць,
Ми добровільно не зречемось волі?
Ми свій талант, заритий у пісках,
Не маємо відваги відшукати,
Героями стаємо тільки в снах,
Говоримо, де краще б промовчати.
І збагатівши від мізерних перемог –
Принижуємо всіх і все на світі.
Як ледарі прогнили до кісток,
І лестимо самі собі, мов діти.
І відчайдушний крик чужих сердець
Не пробиває панцера бездії,
Тому не в змозі вгледіти кінець,
Хоч і на повну розчахнули вії.
Ми не пусті, та доказів нема,
Тож не повірить в заздрощах людина,
З корінням заздрощів народжена дарма,
Вбиває віру, що мета єдина,
Що в пережитках і скарбах добра
Ми накопичили красу саму від себе,
Не випадково і не жартома,
А подарунком і пророцтвом неба.
І досі в заголоджених серцях
Святі думки так рідко мають місце,
Та часом в усамітнених місцях
Ще мріємо про справжнє, вічне, чисте,
Про неосмислене, про власне і чуже,
Те, що поети змалювали словом,
Яке залізним кулаком не б'є,
Та може піднестись до неба громом.
01.2013
Керамічні душі
Керамічні душі. Шовкові дощі.
Нам бракує суші. У серцях – свищі.
Сонячне проміння заглядає крізь
Чорні окуляри – ширми вічних сліз.
В стаях власних вовком виємо на сміх,
Хибні кроки в стаї присипає сніг,
А під тихим небом крик живих хвилин
Перекрито шумом голосних машин.
Керамічні люди. Шовкові слова.
Хоч б'ємо на сполох, але все дарма.
В підрахунках ери вже бракує днів.
Тішить тільки власне розуміння снів.
20.01.2013
Несу з собою вітер
Те, що моє, – моє! Те, що тримаю, – маю!
Мене гризе лиш те, що я людей втрачаю.
Дбайливо грію плід – нащадка розуміння,
Та відбирає світ моїх надій творіння.
Кожна душа – родюча, у собі носить всесвіт,
Плекає плід надій, плекає плід любові.
Але згорає вмить, як дим іде у безвість
Під поглядом швидким, що вразить пустотою.
Холодний дим гнітить, як мокрота туману.
Іскри не видно в нім, тому не зрозуміти,
Чи догорає плід одвічного обману,
Чи це тумани манять у далину летіти.
Для когось я – мов дим, для когось я – лиш постать:
Проходжу повз, мовчу, несу з собою вітер.
Я, мов усі та кожен, заручник цього світу,
Послушний раб життя, повстанням не зігрітий.
04.2013
Серед постате покоління
Я не хотіла добиватись розуміння,
Я лиш хотіла віднайти того,
Хто серед постатей пустого покоління
У собі носить часточку мого:
Моїх надій, моїх бажань бездумних,
Моїх ридань під помахом пера,
Моїх одеж в словах, на герц лиш шумних,
І слів, що принципово догола.
Того, у кого крила не орлині,
Хто горобцем літає, все ж – летить,
Хто проживає вічність по хвилині,
Не втративши в ній жодну спілу мить.
Хто з Богом ділить вечори і ранки,
Вчиться чужого, не зрікаючись свого.
Такі ж у нього кожен день світанки
І захід сонця мій, немов його.
Такі ж у нього очі непрозорі,
Такі ж відтінки, власне – й кольори.
Ті самі вибрав він на небі зорі,
За ними йде шляхами догори.
04.2013
Жінка свого чоловіка
Самотня жінка мокне під дощем.
В руках – пакунки, а на серці – туга.
Ніхто не вкриє від дощу плащем,
Давно опорожніло місце друга.
Не вперше грізним скована дощем
Байдужа жінка, загартована роками.
Зв'язала почуття тугим вінцем,
Катуючи колючими думками.
Самотня жінка плаче під дощем,
Що створений для сліз жінок самотніх.
Як вирвуться з зіниць дурні митьцем,
То вже не буде їм шляхів зворотніх.
Стурбована спинилась під дощем
Холодна жінка. Остуділи руки.
Ввірвалися непрохані крадцем
У душу непідкореної – муки.
Самотня жінка втомлена дощем,
Який любила що є сил одвіку.
Припала до колін палким лицем,
Свого своя, дружина чоловіка.
Шанована, голублена колись
У темряві стоїть цілком безлика.
Невпинно звідусіль звучить: молись,
Самотня жінко злого чоловіка!
05.2013
Кущ жасмину
І серед того бруду і гнилих трісок
Розцвів, як квітка лотоса, окрасив днину
Зажурений, в задумі до кісток
Про долю злого люду – кущ жасмину.
Набралась кожна грішна і свята
Істота в цій закинутій місцині
П'янкого аромату від куща,
Сховавши власну суть у пишнім чині.
30.05.2013
А вечори
А вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
А вечори уже не ті.
І сни не снилися давно,
На них чомусь бракує часу,
Ми загубили в днях окрасу
І сни не снилися давно.
І ночі зовсім вже нема,
Вона спинилась на порозі,
Відмовившись у допомозі.
І ночі зовсім вже нема.
В буденності плодили гнів,
А наплодивши понад міру –
В безлюдді свят шукали віру.
В буденності плодили гнів.
На запозиченім умі
Ми власні долі будували.
Усе збудоване ламали
На запозиченім умі.
Одна відрада – вечори.
На них тягар скидали спілий,
Ховали страх у одяг білий.
Одна відрада – вечори.
Та вечори уже не ті,
Навіть роса якась мокріша.
І я, напевне, сміливіша,
Та вечори уже не ті.
07.2013
Чуже місто
Місто знову мені чуже,
Люди знову мені байдужі,
Наче холодом з душ несе.
Я боюся цієї стужі.
Вже не палить своїм вогнем
Нитка долі чужого міста.
Десь почулось: і це минем!
І здалося, ця думка – злісна.
Сиплю погляди крізь людей,
Бо не вловлюю в стрічних суті.
Людні вулиці без очей.
Кольорові – давно забуті.
Місто знову мені чуже,
Не попутні старі маршрути.
А домівка, а рідність де?
А без цього як далі бути?
09.2013
Людині
Пожовтіла Ваша осінь, пожовтіла.
Я не думала про неї й не хотіла
Зазирати в недописані сувої,
Дослухатися в них тиші вітрової,
Бо дарма, що нам не знати всіх обставин,
Й без підстави довіряти – проти правил.
Люди ж часто не такі, як їх малюють.
Зазирнула в Ваше небо – усміхнулась.
В моїй пам'яті Ви осінній, пізній.
Там чужий, та для когось і свій, і рідний,
Мов печаль, та така таємна й тиха,
Мов приємність душі, її вірна втіха.
Бо таким, як оті, що кричать, не станете,
Хоч би Вас і щодня до болю ранити.
Бо спасіння в цей день шумливий – плинне.
Бо найперший, кого назву: Людина!
10.2013
Трафіки
В церкві молимось за графіком,
В дружбу входимо за трафіком,
Плачемо коротким вигуком
І боронимо серця.
Миті всі, що між роботами,
Обкладаємо турботами.
Що було – зійшло пустотами,
Тож чекаємо кінця.
Між годинами і днинами
Нехтуємо сном, родинами,
І чиїмись злими кпинами
Творимо в собі борця.
А як вийде час – благаємо:
Чи на стіни лізти маємо?!.
Вже ту мить, мов скарб, тримаємо
І шукаємо Творця.
Не шануємо тутешнього –
Не впізнаємо справдешнього.
Та відцвілого, пройдешнього
Не вплітають до вінця.
А коли б на подвиг зважитись,
Не ховатися, не скаржитись,
На думках своїх не смажитись –
Був би простір для митця!
Осінь 2013
На згадку про зиму
На згадку про зиму
Нам буде багряний сніг.
І тих, що забули, сміх.
І тих, що вбивали, плач.
І гріх.
Але тоді
Ми матимемо волю святу
І наша доля
Нам не скаже: спіймай!
І підкоривши
Якось гору круту
Не осягнемо,
Де країні тій край.
07.02.2014
Ніч на дев'ятнадцяте
Дзвонили церковні дзвони.
Кричали: героям слава!
Гриміла зброя.
Покірні били поклони.
Вночі почалась облава.
Вкраїнська Троя.
Пани сторожили трони.
Раби добивались права.
До бою!
Бандит не знімав корони.
Святилась нова держава
Кров'ю.
19.02.2014
Стяг
А під синім небом майоріє стяг –
Так вітають вільних у своїй неволі.
Вже комусь забитий у долоні цвях,
Інші ще чекають подарунків долі.
Хто тобі розкаже істину святу?
Хто тобі порадник у твоїм терпінні?
Дмуть вітри зі сходу на свою біду.
Дмуть вітри із заходу в звичнім збайдужінні.
Ділені між псами плоть твоя і кров,
Терзані терени. І синів, і дочок
Продавали в рабство, а з чужинських мов
Сплутали узори вишитих сорочок.
Гнобить ворог пам'ять світлую отих,
Що тебе підняти прагнули з руїни.
Скільки ще зготують твоїм дітям лих,
Стільки ж раз спіткнуться, люба Україно!
03.03.2014
Знак любові
Люба наша, рідна наша ненько,
Батьківщино мила і свята,
Ти прийми, як скотиться тихенько
Нам з очей стурбованих сльоза.
Не відкинь, бо то є знак любові,
Що з коріння серця струменить.
Нею змиємо сліди запеклі крові,
За яку душа твоя щемить.
Ти прости, що довго твої рани
Омивали сіль і гіркота,
Що ховають степові тумани
Голови в могилах без хреста,
Що за гріх, не свій, а наш – не родиш,
Не цвітеш, не ллєшся молоком,
Що синів собі негідних плодиш,
Неспроможних зжитися разом.
03.03.2014
Помолись за мою Україну
Помолись за мою Україну!
West, please pray for my dear Ukraine!
И восток, за мою Украину
Помолись вместе с жаром свечей!
Твердо й палко, з гіркими сльозами
Присвяти хоч хвилинку зі ста
Для рятунку моєї держави,
Ублагай у молитві Христа.
Долучись до життєвого плину,
Бо ховають синів матері,
Оскверняють Святую Родину
Безсердечні оті упирі.
Отче, в чорну, гнітючу годину
Запали їй досвітню зорю
І прийми нашу неньку Вкраїну,
Як пречисту невісту Свою!
03.2014
Шевченкові
Вашій пам'яті віддана шана була.
Жаль, нащадкам либонь не збагнути смислу.
Ваше слово, немов наконечник спису.
Вашій творчості – слава, честь і хвала!
І чия в тім заслуга, і дума чия? –
На бруски розбирали Вас, наче руїну.
Ви усіх там присутніх в коротку хвилину
Засміяли б палкіше, ніж біду й москаля,
Адже з завчених реплік митця не збагнуть.
Там усе, в що вкладали Ви душу і серце
Примітивним здавалось, і зло відверте
Я читала у Ваших очах, і лють.
Породили цю лють не образи й гніт.
Певно, брало Вас зло за отих безсилих
Проти власних гріхів і до поля лінивих.
І сповнялось образам тим двісті літ.
05.03.2014
Моя смілива думко
Отак тебе вбивали, моя маленька мріє,
Отак тебе терзали погані язики.
Для тебе сонце сходить, для тебе вітер віє,
А тут тебе кололи з усіх боків штики.
Коли ти народилась, моя смілива думко,
Я навіть похитнулась з розкутості бажань.
Зусиль пішло чимало, щоб ти звучала лунко,
Та я тебе прийняла без докору й вагань.
З тобою ми на пару і плакали, й сміялись,
Аж я навчилась жити із відчаєм твоїм.
Не раз тебе шалену я в сутінках зрікалась,
Та кожен раз хворіла, як піддавалась їм.
Я так тебе плекала, немов лозу тендітну:
Тобі то сонце в'яжу, то радощі пряду.
І якось ти приснилась мені в неділю Квітну.
Чекала, що на щастя, а вийшло – на біду.
Тобі життя замало, а вічності не треба.
Я думала, дам волі, позбувшись всіх дверей.
А вийшло – поділила на дві частини небо:
Одна для мого серця, а інша – для людей.
Отак тебе вбивали, моя маленька мріє.
Тебе живу зрівняли із міфом з-під пера.
У кожнім поколінні твоїм завзяттям віє,
Та тільки дурні вділять тобі шматок добра.
04.06.2014
Зла жінка
Із надгробку хмурий погляд кине зла жінка.
Що тривожило її тієї днини й не тільки?
Певне, дармо так подобалися собаки,
Бо в зубах не принесуть букети із маків.
Та й, напевно, не любила квітів зла жінка,
Бо без них могла прожити легко, й не тільки,
Як жила вона роками твердо без віри,
Аж надії й сподівання з нею старіли.
І сварила вона слабкість, потяг, постійність.
І створила вона в серці протяг осінній.
Засипало її листям жовтим і градом,
Керував в душі північний вітер парадом.
І шукала вона сенс у праці та буднях.
Зради й страх лягли важким камінням на груди.
Панував в пісках думок її спокій пустельний,
А по лініях долонь читався смуток смертельний.
2014
В суперечці з долею
О спокою мого крихто,
Прости мене, доле моя!
Бо з сорому знову притихла,
Бо з гонору згаяла "я".
Бо з сухості серця не плачу.
Мої протиріччя вгамуй!
Бо з відчаю втратила вдачу,
У світ відпустивши саму.
О доле моя терпелива,
Така неприступна, мов січ,
То вітер, а я – не брехлива!
Від себе тікатиму в ніч.
А ти, що залежна від вдачі,
На що сподіватись могла?
Поглянь, хай без сліз, але плачу
Й ніхто не цілує чола.
А ти, що чекаєш випа́дку,
У чім винуватиш мене?
Твого я не власниця статку,
Втрачаю, що в руки пливе.
Хиткого і скутого шансу
В час скрутний, нужденний гляди.
У шансу випрошуй авансу,
Від мене лиш вчинків не жди.
22.06.2014
Бо кожен у душі поет
Тож, що є затишком душі?
Де є пристанище одвічне?
Хто нам союзник пліч-о-плічний?
І що комусь мої вірші?
А я нікому не віддам
Своє пристанище, потіху,
Я не піддам їх злому сміху,
За всі багатства не продам!
Бо кожен у душі – поет
І кожен у серцях – повстанець.
Вдягай собі на плечі ранець,
Згортай до нього свій намет
І йди шукати власну тінь!
Шукай свій затишок і втіху!
Позич в дорогу горстку лиха
У попередніх поколінь!
Літо 2014
Думки вцілілого
Дайте мені вина!
Хочу залити горе.
Гори мені, мов доли.
Далі і дня нема.
Дайте мені вина!
Дайте мені міцного!
Я говорив би з Богом,
Але гнітить вина –
Кров на моїх руках.
Кров у очах і серці.
Присмак гіркого перцю –
Стіни мені та дах.
Далі нема і дня,
Наче скрутило ноги.
В мирі свої пороги
Переступав би я,
Тільки тут вічна ніч.
Я не спішу проснутись.
Випити б і забутись!
З вічністю віч-на-віч.
Хто він, отой солдат?
Бачу його щоночі.
Тільки не видно очі.
Він мене кличе брат!
Чий то коханий син?
Може, ми духом браття?
Може, одне багаття
На двох нас і гріх один?
Той гріх на моїх плечах,
Той хрест я повік нестиму,
А поряд завжди повзтиме
Його передсмертний страх,
Його передсмертний крик
І передсмертні муки,
Біль і гіркі розлуки,
Й тінь, до якої звик.
А я уцілілий тут,
Та тільки вино рятує.
Моє передсмертя чує
Плюскіт думок-отрут.
Літо 2014
Що було – прийшло
А було й мені вісімнадцять років.
Що було – пройшло, не ступивши й кроку.
Ще стебло цвіте і пускає соки,
Як уже за мить наче має вроки.
І на принцип йшла, і трималась слова,
Була гостра думка і крилата мова.
Що було – пройшло, не зробивши й вітру.
А було – плекала я надію світлу.
Що було – пройшло, не спустивши й духу,
Загубилось десь серед гаму й руху.
Що було – пройшло, не лишивши й знаку.
Я складу йому у віршах подяку.
07.2014
Ситий спокій
І ріжуть мене, і мучать
Голодні мої думки.
Зсередини мене крутять
Назовні та навпаки.
І мечуть мене додолу,
І знов підіймають ввись.
Кладуть до мого подолу
Обітниці, що збулись.
Шепочуть: проснися, віро!
Чи в спокої є добро?
Чи вже до кінця зболіло
Тендітне твоє нутро?
Чи пам'яті геть не маєш? –
Почутою ти ж була!
Кого ти тепер вітаєш?
Від кого ти ждеш добра?
А потім такий жорстокий
До цих запальних думок,
Приходить мій ситий спокій,
Боронить ступити крок.
Говорить: зречися долі!
Забудь про свою мету!
Ти маєш ще кусень волі?
Вона на твою біду!
В тобі ще є дим завзяття?
Позбудься його в цю мить!
Ця ситість, немов прокляття,
Та думка усе ж бринить.
І жевріє тихим страхом,
А сутність її проста:
Тоді ти є вільним птахом,
Коли ще жива мета!
09.2014
Обосічний меч
І я боялася б отих, що давно поневолені,
Вони ж голодні й промерзлі, вони не просто стурбовані!
Вони тримають при собі з двох сторін загострений меч,
І вже обридли їм роки із ярма безвихідних втеч.
У них змайстрований зі шкіри міцний караючий бич
І поміж них один блукає усіх єднаючий клич.
У їхніх думах повно суму, а у словах – гіркоти,
Вони із голодом знайомі, вони з бідою на "ти".
Та попри те ще твердо прагнуть творити завтрашній день.
Вони під градами й в наметах своїх співають пісень.
І як би там не було далі, а далі буде життя,
Та їм, невільним і повсталим, назад нема вороття.
Я б їх боялась мимоволі, поволі б воля росла
І обосічний меч гострила, що є поборником зла.
Я б їх цуратися не стала, бо правда в світі одна.
Я б разом з ними теж повстала, нехай і з самого дна.
09.2014
На прощання
Скажу лиш на прощання людям правду:
Я вас любила, Боже, як любила!
Хай би прощання це громи побили!
Без вас чи зможу дати собі раду?
У тім краю, в тій стороні немилій
Чи будуть люди цього смутку варті?
Чи хтось зарадить тій глибокій втраті,
Коли ми перед долею безсилі?
Скажу лиш на прощання людям правду.
Куди подіти вас, о довгі роки?
Нам не по шляху більше, не по кроку!
Отим рокам запалюю лампаду.
Вкололо в груди, мов шипами рози,
Розлучення з усім святим одразу.
Прощатись, щоби не втаїть образу,
Потрібно гучно, відпустивши сльози!
Люблю прощання. Хай би збили грози
Розлуку, що прийшла без попереджень!
Прощанню не повинно буть обмежень,
Словам не можна визначити дози.
Сказати треба все, і кожне слово,
І кожен подих, погляд, сподівання
Кричати мусять: це навік прощання!
В прощання мить не відіймися, мово!
12.2014
Терпець
От смішна у терпіння вдача –
Терпиш, терпиш, тріщить терпець,
А тебе обізвуть бідняча
Чи тюхтій, і хай йому грець!
От смішна у терпіння доля:
Чи то жив, чи проспав життя –
В закавулку сиділа воля
І не було у тім пуття.
Осінь 2014
Говори
Відгукніться усі небайдужі! –
Так би крикнути здолу ввись.
Але крик той одні калюжі
Змусить хвилями затягтись.
Так би крикнути, щоб з надривом:
Гей, мовчання своє облиш!
Тільки голос під скрушним впливом,
Ти і досі чомусь мовчиш.
Говори! Говори! Говори!
Маєш правду і маєш терпіння –
Буде плід із такого насіння.
Не мовчи! Говори! Говори!
Говори коли дують вітри
Так, що дух запирає і мову.
Просто знову і знову, і знову
Говори, говори, говори!
12.2014
Смутку ім'я
У мого смутку є ім'я – Розлука.
Говорить сильно, та не вір їй, бреше!
Така її наука недовершена:
Суха, холодна – зиму перевершила.
У мого смутку друге ймення – Втрата,
Бо я втрачала й навіть не помітила,
А як збагнула – лиш всипала квітами
Той шлях, де розгубила втіхи з бідами.
У мого смутку є багато прізвиськ,
Його хрестили на святого-грішного.
Святий нарік його Шляхом До Більшого,
А грішний кличе Шукачем Торішнього.
12.2014
Писати вірші
Я люблю писати вірші.
Певно, в цьому моя відрада.
Я сказати була би рада
Все, що геть не іде з душі.
Але в тому ж моя біда,
Бо писати не вмію влучно,
А сказати боюся гучно,
Щоб не вкрали мого хреста.
Я волію нести свій хрест,
Він бо мій і нічийний більше.
А віддати його – це гірше,
Аніж з ним хоч би з сотню верст.
12.2014
Чорна стрічка і чорний цвіт
Він хворів. Він не спав, а марив.
Все життя пережив за мить.
Він коханих своїх й некоханих
Впізнавав чи прощав без лиць.
Він не знав, чи мольби про спасіння
Із чиїхось течуть очей,
А над ним, мабуть, зо стонадцять
У сльозах провели ночей.
Лиш з обрамленої фотокартки –
Чорна стрічка і чорний цвіт –
Він такий одкровенно-ніжний
Посилав прощальний привіт.
Лиш як очі його запались,
Лиш як холод торкнувся чола –
В шанобливій хвилині мовчання
Тиха відповідь їхня була.
12.2014
Вчорашній день
Чому так ллються сльози навесні,
Мов у берізки, що пускає соки?
Чи, може, це на неї впали вроки?
Чому такі мовчання голосні?
Куди ведуть мене мої помірні кроки?
Куди ведуть мене мої щоденні сни?
Вчорашній день попросить: поясни,
Чому так ллються сльози щовесни?
04.2015
Спочинок
Я б щоночі помирала,
Щоб вони були живі,
А не квітами всипала
В снах спочинок на землі.
Та хвалюсь на кожнім кроці,
Що колись із ними зналась.
Найживіший день у році
Був, як з мертвими прощалась.
05.2015
Мій дух
Я не помру до вірної пори,
До певної зазначеної миті.
Мій дух – він вознесеться догори
Чи будуть ним простори оповиті?
Мій дух – він буде срібним, як роса,
Як паморозь грудневого світанку?
Мій дух! Його прихована краса –
Мов поволока ніжного серпанку!
Мій дух низьким туманом у борах,
Скупавши крона, в корені проникне.
Зустрівшись з ним, напевне, вітер стихне,
І голос люду стихне у дворах.
Бо все живе несе свою ясу,
Чи слово-символ десь на обеліску,
Чи голова свята на полумиску.
І навіть час не відітне красу!
12.05.2015
Кпини
І кричав мій глузд здоровий щогодини:
Чи озветься хтось і хто вже це припинить?!
Тільки кпини в спину, знову тільки кпини,
Що не мають ні природи, ні причини.
Позривалися бо гронами з калини
Ці пурпурні, соковиті, зрілі кпини.
Волочили за собою мої сили,
Й мої крила, аж до самої долини.
Ну і я від них також не відставала,
Я словами відбивалась, пасувала.
Не збагну лишень, чого отак кричала,
Мов калину на базарі продавала?
29.05.2015
Віщий сон
І сон оцей дрімучий, віщий сон
Убрав у себе злості стільки, стільки,
Що, люди, ох, якби ви знали тільки –
Який піднявся б бунт!
Думок полон.
Та сон отой таке завзяття дав!
Якби частіше сни такі читати,
То, може, не прийшлося б проводжати
Своїх братів
До тих убивчих лав.
05.2015
Боса
Я стою перед вами боса,
З непокритою головою,
Бо пора вже сказати: досить!
Маловір'ю та словогною.
Бо у полі джмелі та оси
Більше мудрості мають зроду.
Бо давно вже спинитись просить
Той, Хто миє руками воду.
Я стою перед вами боса,
Мої коси роса змочила,
Не спроста я простоволоса –
Простосердя на них спочило.
Кожна крапля роси голосить:
Тут стоїть тихий згусток болю.
Бо пора вже сказати: досить!
Безсердечності та бездоллю.
05.2015
Бути уразливими
Як боїмося бути уразливими!
Як ганьбимося стати нав'язливими!
Як не вміємо жить в повні сили!
Як вважаємо межі стертими!
Як байдуже: живими чи мертвими!..
Певно, це нас найбільш підкосило.
29.06.2015
Коли помру
Вмирати треба лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.
Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.
Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У нас бо з ним вже кілька є домовлень,
Він мій порадник хмуро-грозовий.
Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку і мереживний рукав.
Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.
Коли помру – хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.
Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.
Вогонь свічок, як світло моє власне.
Їх дев'ять, доки я іще жива.
Коли помру – одна із них погасне,
Щоб на вісьмох сповнялися дива.
18.07.2015
В дорозі
Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.
По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.
Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.
В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе,
Ти в дорозі молишся йому.
11.2015
Людина була не дарма
М. Б.
І скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених притулок,
Як кожен кут і закавулок,
І пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!
12.2015
Ненастя
"Але – сміливі завжди мають щастя"
І. Багряний "Тигролови"
Сміливі завжди мають щастя.
Кмітливі п'ють лиш чисту воду.
А я смакую насолоду
Свого щоденного ненастя.
Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти.
А я – ще мить і буду тліти
З цього огненного причастя.
А я складаю заповіти.
Не мій мою пильнує вроду.
Не нам долати цього броду,
Бо в нас буде своє пропастя.
12.2015
Місто довіри
Стоячи на порозі свого смеркання,
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.
Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно, на лад зигзагів.
Не прощавши образ, нелюбові й зради,
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.
Мавши лиш пів гроша і травневу віру,
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша з всіх присутніх!
12.2015
Ненароджені діти
Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Та лиш у серцях покути
Давно по кутах не чути.
Усе продовжило спати,
Лісами лиш в снах блукати.
Та лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.
Усе продовжило жити,
Земля не зійшла з орбіти.
Та лиш ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.
12.2015
Далі буде
Буває, що світ минає.
Буває – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!
Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.
Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,
Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.
12.2015
ID:
950789
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.06.2022 21:27:31
© дата внесення змiн: 07.11.2024 22:09:07
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
