Другий актор:
Не доведи, Господи.
Третій актор:
(підходить)
Куди ви дзвоните? Тут лінії погані, відійдімо.
Хто тягне — того поганяють.
Режисер:
Ми були близькі до любові.
Давайте більше серця!
(співає)
«Візьми жінку-ангелочка,
Будеш тільки в раю».
(до Четвертого актора)
Давай торкнемося твоєї сцени.
Четвертий актор:
«Як легко дихати! Як віє хтось...»
(Режисер зупиняє задумано)
( співає — також)
«Оженись на цілім світі,
Нехай підганяють».
Лице теоретичне надто, не припадає до душі народу...
В людей обличчя — ніби цибулини: зриваєш фальш, не те,
не те, це брехня, це маска, котра вже й приросла і
буде скривлювати, не те, не те.
Нею живи. В Неї, закоханої, ті ж думки від співпадання почуттів —
всесамоспалення із цілим Всесвітом у лад.
От чуй, як дихає Вона — це ж і ти:
«Як легко дихати! Як віє хтось,
Якийсь могутній друг...»
От попадеш у струну серця — враз спалахне у с е,
освітиться жива душа природи... густий веселий тихий жах.
І ось коли ти все полюбиш... покотяться світлії
сльози... Запам’ятай цей стан: проймися тим,
чого Вона встає о п’ятій ранку...
Це клич оновлення. Вона — нова.
Серед старих серцями
Вона у чотирнадцять літ
Відчула щ о с ь, зачала серця квіт
Любовних знань — прямого духа одкровень —
Дива в очах — екстазу...
(А для старих — це як до сказу!)
А це Її знання, в таїні світу — це Її таїна,
Прозріння серця в пісні солов’їній,
Бо серце тьохкає і Неї й завмира
Як світло світу, і далеко підбива
Святі надії й сподівання.
Й за серце чисте, що не знало бурі,
Її, за тисячу і цілу вічність літ,
Не знаючи про Неї, любить світ ...
(Пошепки, закрившись, як при велінні вищому)
І Вона любить всіх, душа ще світлим-світла ...
І не соромся сліз, такими всі були колись
І всі любили.
Таїна кожного — у глибині самітніх сліз,
Згадайте милих ...
(мовчить)
В ім’я всіх тих, святих, що ми були колись —
Зірви дрянь з себе! серцем запались!!!
(пошепки)
Плач, серце! плач!!
(хапається за груди, опадає)
(мовчки повертають до свідомості)
Очищення сердець
потрібне людям!..
Вся суть в серцях, в Божій вібрації —
вся суть...
Захистіть дівчинку від бруду, що є в вас,
В житті, і полюбіть в собі оцей порив,
І це врятує вас! Бо догори
Шарпнеться все, що у вас чисте,
Й вас переверне! всередині! ви, артисти!
Не дайте дівчинку
убить, і цю, і в
кожній жінці...
(мовчить)
Ну, добре. Звідки ми пішли? Чи де ми стали?
Ви не хвилюйтеся, це я, майбуть, щоб ви не спали...
(мовчить)
Це порятує вас. Як вас раніш не рятували...
Далі ви знаєте: вас розпочне вбивати...
А доки буде Бог чи щось тривати —
Ви будете людьми,
Потім підуть усі придуркуваті...
Чи, може, мати, як народжувала, знала,
Що закопають як погань лиху?
Чи, може, вас знайшли на смітнику?!!
Чи, може, всіх паскуднеє життя
Віддячить можна грішми —
не життям
Інших людей!?
Скільки грошей за вашу душу?!
(хапається за серце, опадає)
(мовчки повертають до свідомості)
Можуть подумати, що планетний якийсь...
Художник думає одне, а Бог ним інше пише...
Що зробиш, так земля тут дише...
(мовчить)
Перестало заводитисяв хаті сміття — і лихо не йде...
Четвертий актор:
Так що ми маємо? Точніше — що нас має?
Третій актор:
Любов. Вона в захмар’ї.
Від тяжкого походу людство її сховало.
І проводи її — серця... тут, на землі...
Чим більш вогню...
Всі долі — хвилями: не раз потрібно
Напитися із чистіїх джерел...
А те, що називається сексуальною революцією...
(співає)
«А попадеш в живу струну — запалахкоче
світ...»
(співає)
«Як легко дихати! Як віє хтось,
Якийсь могутній друг...»
(співає)
«Боже ти мій, з ума зійти б !
Як хочеться кохати!
Весна! Весна! Усі світи
Ідуть у серці стати...»
Всі — поривом — в коло, обнявшись за плечі, вільно-божевільно
співають, потім грузинську пісню, потім українську.
Режисер:
Горіть очима! Очі — щоб горіли! І переможете
себе старих! І всіх — любов’ю!
І вас полюбить Космос! Горіть очима!
І покличе враз нове майбутнє! Горіть душею!
Випалюйте налипле!
Очищуйтеся для любові!
Всі в колі, вийшовши з себе — українську пісню, литовську,
грузинську, українську.
Чути голоси. Дівчата у віночках, співаючи, виносять гильце-купайло
вербове, заквітчане липневими квітами і вишнями.
«Ой у лісі на горісі, на клену,
Там висіла колисонька на ньому.
А хто в тії колисоньці колихався?
Молодесенький Іванко в ній гойдався.
«Ой , гойдайте мене, гілля, високо,
Ой, щоб було виднесенько далеко:
А де ж моя та й дівчина проходжає,
Вишитими рукавами має?
Вишитими рукавами має,
Ой, чом її на гулоньці не має?»
«Я з вечора русу косу чесала,
А з півночі черевички взувала.
А з півночі черевички взувала,
На світанку біле личко вмивала.
На світанку біле личко вмивала,
На гулоньку часеньку не мала.»
«Ой, мала нічка-петрівочка,
Не виспалась Любонька-дівчина.
Череду гнала і дрімала,
На камінь пальці позбивала.
Ой, мала нічка, мала-мала,
Де ж ти, дівчино, ночувала?
Ой, ночувала під липкою,
Аж там в Івана під свиткою.
Ой, ночувала під явором,
Аж там з Іваном-дияволом.
Ой, темна нічка-петрівочка,
Викупалась ластівочка,
На бережку сушилася,
Дівчина Люба журилася.
А ще рушничків не напрала,
А вже Іванка сподобала.
А ще рушнички на верстаті,
А вже Іванко сидить в хаті».
За ними гурт хлопців, жартівливо переспівуючи по-своєму.
Дівчата задиристо співають по дорозі до ріки.
«Ой, на городі під кущиком
Накрились хлопці гладущиком!
Біжать дівчата дивитися,
Як будуть хлопці душитися».
Хлопці переспівують. Дівчата купають гильце в річці, співаючи
купайлівку. Вкупі всі ломають купайло. Дівчата співають.
«Покладемо віти на грядки, на грядки,
Щоб були в городі щасливі порядки».
Всі кладуть віти на грядки. Хлопці запалюють вогнище-чистилище.
Стрибають через нього, «дивляться відьму», — граються з дівчатами і паруються. Приєднується театр. Дівчата пускають віночки з голів в ріці за водою, гадають.
Дівчата співають.
«Прокладу я кладку вербову, вербову,
Ой, час нам, дівоньки, додому, додому.
А ти, Ганнусю, зостанься, зостанься,
Прийде Іванко — звінчайся, звінчайся.
Принесе віночка, кадило, кадило,
Щоб ти, Ганнусю, здорова сходила.
Хай твоє серце палає, палає,
Кращого за Йванка для тебе немає».
Починають розходитись групами і парами окремо.
Один парубок:
Вона пашить, як світ! — щось не пускає
підійти...
Другий парубок:
Видно — для неї суджений не ти.
(виходять)
Натхненний вбігає Іванко. Мовчки стуляються долонями, обнімаються.
Іванко:
Давай втечемо від усіх і від усього.
Не та розмова серцем ні у кого!
(виходять, горнучись)
( Продовження цієї поеми 90-го року — буде далі)
ID:
896712
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 30.11.2020 13:03:45
© дата внесення змiн: 30.11.2020 13:06:30
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
