Підпільний всевидець-поет:
Літературу — викинути всю на смітник:
що народ кинеться порятувати — в тому є природа цілого:
тут всім треба взяти те,
без чого втратиться життя.
Я випробовую народи: сміливість —
щонайвища якість,
музика безстрашності і оригінальності! Ось що!
(починають ходити)
Режисер:
Вібрації носять людей! Музика огню все несе — і
в найвищій ноті,
що дивиться в смерть і відхід,
нам кохати і думати...
Підпільний всевидець-поет:
Так. Не махати руками, ногами і словами,
як це зараз роблять актори життя,
точніше — ними робить час,
а чути серцем і душею,
думкою намагнічувати себе і світ
до вищого.
Режисер:
(зупиняється)
Тут дзеркало.
Підпільний всевидець-поет:
Вступимо до задзеркалля.
(бере дзеркало в руки)
Хвороби психік — це викривлення образів
дзеркальних відображень.
Це ось що: хворий дивиться
в дзеркало
(дивиться в дзеркало)
і бачить зсунутими аурою й мізками криво:
ми бачимо його одним, а він там —
(киває в дзеркало)
себе іншим, не справжнім. Так і світ бачить себе
викривлено, через ті скельця,
що їх навернув минулий час
і навчив мозок.
У кожного століття — свій зір,
а всевидців на всі часи — тільки одиниці.
Тож у кожної людини — своє збірне дзеркало
і дух.
Коригувати вірно образи дзеркальних відображень:
вищим духом — душу,
аби вищими вібраціями відкрились очі
у вічне і єдине ціле.
Далі ясно! — Куди людина піде охочіше: в лікарні чи в театри?
Чи в партії? де дурні затишно оточили себе такими ж, як самі,
що навіть не знають, як виткнутись
на вітер відкритих вібрацій.
Тому пісяються один в другого
затхлими знаннями й підганяють в с е наперед
під «вигідні» їм розв’язки,
не знаючи, що це підганяння не потрібне і їм самим.
Отже, — в театр, і світ-театр. Ти хочеш вилікувати нервовохворого? — Душу людини неможливо зцілювати зверхньо: іди нарівні з нею, ввійди в її становище
й візьми її зсунуту ауру на своє енергополе.
Якщо ти скульптор — ліпи її образ й показуй їй,
виправляй, доки в ній не стане викривлень
дзеркального образу й вона себе впізнає!
Художник ти чи актор — на дві неділі збожеволій,
але ввійди в хворобу всіх, знайди,
візьми і понеси на собі з безобразності
в образ вічності.
Не відриваючись, щоб хтось і змінювася, і впізнавав, й
побачивши, що двига ним (які вібрації) — впізнав! упізнав істинний
для нього грунт! Як упізнає — втратять чари криві дзеркала
й не стане хіті від їжі, вина, статі, влади, грошей,
тобто ниток вібрації від мерців ходячих.
Ось зараз в цьому місці є вогонь.
(Актори вносять щось, входять глядачі, всі розташовуються,
готуються.)
Режисер:
Всі тут?
(розпочинається дощ)
Перший актор:(сміється)
Тепер усі.
Другий актор:
Спиніте дощ.
Третій актор:
Де дід той?
(вибігає вбік)
Актори готуються до стану внутрішнього звільнення.
Глядачі і Тато з Синком.
Один:
Знов вихватки стихії і Поета.
Це так, як теоретик-математик:
Ніщо не створить, як його не потрясе, —
І час від часу, як німий, шука.
Щоб потрясло — і он туди
(показує)
катапультувався.
Від цього й шкода є.
Не менша, аніж від ракет.
Другий:
Якщо поет — здавалося б,
дивись у чисті дзеркала озер,
Немов гора, — ні, всю повноту життя давай:
Удари Бога, руйнування, знов нове
співзвуччя —
І знов гармонію нову. Небесний син...
Один:
Ну, дзен-буддисти, аби осяяло,
Б’ють дошкою по голові — по чолопку,
Аби прорвало цим духом білим,
Що ним засвічує Поет.
Другий:
Здавалося б, яка різниця: дошкою чи піснею? —
Усе вібраціями один одного притягне. —
Дух найсильніше висікає дух
Й тривання в висхіднім потоці:
Це тільки й просуває в вищий світ.
Третій:
От ви когось назвете ворогами.
А чи знаєте, що ви були надія їх остання? —
Хоч несвідомо заглянути у вашу душу
Й, вчепившись, вирватися з пекла?
Хто відштовхнув людину й ворогом нарік —
Убивця брата. Чи сестри.
(дощ різко вщухає...)
Один:
Ех, знання духу — срібні ниті —
Любов’ю дзвонять з серця в серце...
Без цього — смерть від голови...
Убити світ телепатично — раз плюнути.
Синок:
Тату, що таке дощ?
Тато:
Небесні срібні ниті... що одмивають очі духом, —
Це сліди дум в живій душі-грозі!
Синок:
Чому трава зелена?
Тато:
Бо в неї дух такий, такого кольору.
Бо знає, хто чим дихає, —
дає знання допомагаючі,
Ненав’язливі, інтелігентні.
Синок:
Чому голубе небо?
Тато:
Воно — це душі чисті всі, для всіх;
Небо творить, тому і голубе.
Синок:
Чому гаряче сонце?
Тато:
Всю душу віддає усім
й живе завдяки всім.
Синок:
Що є Земля?
Мати усіх, колиска і душа,
жива істота.
Синок:
А що є світ?
Тато:
Велика одна-єдиная душа жива:
Це небо і земля, сонце і вітер,
жінки і чоловіки, — в с е.
Хто бомбу кинув, чи злу думку — кинув у себе.
Синок:
Ти кажеш просто.
Тато:
Справжнє все — просте.
То люди в забобонах
складних. Найтяжче їм — це зрозуміть просте.
Головне — потайна внутрішня свобода,
воля серця,
Як у дітей — джерело Бога.
В кого в душі немає волі,
той іншим може звести тільки тюрми...
Покривив душею — тюрма дитині!
Режисер:
Переднє слово до театру.
Увага!
У нас буде репетиція і вистава, все водночас,
І кожен може брати в цьому участь.
Чого йдуть в гори, в ліс?
Ми йдемо в ліс театром, — ви сказали б,
Що біопольовим, — аби поближче буть до Бога.
Ми маєм втрапити духовним оком
В незриму сув’язь із ниток космічних.
Серцями — у вузли сердечних струн
Усього сущого
в первісному невикривленім стані.
А це невикривлене дзеркало — в природи.
Намацавши в ній висхідний потік,
Ми бачимо, як вигоряє з аур
Земна мара.
Чи ми вбираєм квіт всього буття?
Ні, воно більше за людське.
Все летить духовно
(любовно, ненасильно, резонансно), —
Все є становлення-політ художніх душ.
Майбуть, художність — слід Святого Духа?
Ви хочете дивитись разом з нами
Коріння українське, що бунтує,
Рвучись до співжиття
в людині з Космосом?
Залежить все від кожного:
Обдуриш серце ти своє, чи ні —
Загинем всі, чи виживем:
Правда ж, що кожен хоче мати своє місце духом
У цілому, не більше, і не менше,
Тоді це справедливість?
Місце — як воно відчуте серцем в Богові,
А не притягнене з чиєїсь голови.
Бо як надумане —
немає входжень
У всевидіння, нема огню святого.
(Я, бачу, договорюся до того,
Що Ватикан візьме і нагородить театр
Орденом Святого Духа...
Хай нагородять Сонце, землетруси.)
Інтереси справжні — ввійти у висхідний потік
Духовності, у еволюцію.
Художність тут — священнодійство!!
Бо коли діє хтось, та не на лад,
Або говорить, та не те, й не так,
Або не так співає —
Вмить інші хворіють.
А вищі —
Вмить закриваються!! І як підеш до Бога,
Як він закривсь?
А ми ж — це клавіші й тони
Єдиного шляху-лету музики, любові...
Де синтез — мудрість душ.
Простіть за ці слова рухомого театру
Мистецтва жити серцем,
Бо вони нехудожні,
Не накликають Бога-деміурга.
А зцілення — у Його правді.
Отже, увага й чисте юне серце!
(Під час священнодійства— не виходити і не заходити нікому
(як в літургії і містерії).
Матері Божій слава!
Молимось до Неї.
(Актори відкривають картину духовного живопису (див. малюнок
в книзі «Деміург»: світло-золота лінія, огинаюча зображення
Божої Матері, дана автору).
Здійснюють пластичну сцену безгучного кличу,
від’єднання від зовнішнього, зосередження і часткового
звільнення всередину; поступово і розмірено (див. малюнок в книзі).
Після звільнення і концентрації духовним живописом
Режисер відчуває ріжучий промінь — дисонансно спрямованої на це місце
свідомості.
Режисер:
Даруйте. Найтрудніше — почати йти до Бога.
Кого чорти принесли?
(Входить помічник.)
Помічник:
Дві телепатеми, прості.
Руські підлітки викололи очі Героєві соцпраці,
доярці на пенсії, — не було куди
спрямувати голу енергію.
(прислухається)
Увага, йде пониження захисту, не впускайте цієї інформації вище гортані. Підсильте сонячні аури, в кого є.
Друга. Руські в місті N понапивалися партійними словами і повбивали
один одного: копил старої карми.
Вищий світ знав й не зміг пробитись крізь сміття.
Режисер:
Блуд совісті на Заході — немов той жарт,
А в нас — пожар,
Знімання шкіри.
(бере дзеркало в руки)
Що скажеш, дзеркало?
(мовчить)
Мовчиш.
Що кажете, люде, серцями?
(мовчить)
Побачиш, думко, як тебе уб’ють...
(сильно по-україному співає)
«Серце в диму оре,
Думка засіває,
Козак веселіє —
Що думати знає.»
Помічник:
І наслідки цього:
Від некробіограми стадо китів викинулось на берег.
Від цього всього люди з чакрами поетів будуть
викидатися на небо: ще не стійкі сонячні аури,
мала безпристрасність боголюдини.
Будуть перевороти військових.
Від цього народжуються діти
з поганими шлунками:
тяжке поле,
як при відспівуванні погано вмерлих.
Режисер:
Будь ласка, це все?
Помічник:
Народ хвилюється — немов під вітром жито:
або заплідниться, або поляже. Вогонь чудовий вигина
хребти. З народами нема взаєморозуміння, тобто резонансу
мислі. У нас з ними різні хвилі.
Знання духу вони називають фантасмогорією, а реальний
блуд життя — знаннями... для них простими і зрозумілими.
Вони в кігтях ревербераторів
низькочастотних енергоінформацій. Не вмикають
діапазонів творчості,
що згодом вело б до осяянь і любові.
Не обійтись без одкровення Бога.
Режисер:
Ми, іже со други, найперше — люди.
В таке, старе —
(нахил боком в бік Помічника)
вертаються на хвилин десять і не більше,
а далі знову 50 хвилин, не менше — в творче,
щоб підсилювати новий центр аури.
В такій послідовності стирають всі діляночки надзбуджень: неврози...
Нехай там НЛО вкрадуть мільйон землян — вони їх не переродять, — Бог —
в нас самих, свобода.
Багатство — це багатство наших душ! Продеремось оком крізь одяг ветхий
свій! — До братства Душ. Братство! — велике діло.
(Режисер і Актори натягують широкий і довгий шмат білої матерії.)
Актор перший:
(готуючись ввійти в потрібний стан)
Як вивільнятися від кілець змія часу,
Що перетравлює слабких? На чому одяг — ти?
В що ти одягнений? Як правильно почати
Роздягатись? — Змієві — змієве оддати й не вражати?
Полюбити всю потвору?
Режисер і Підпільний всевидець-поет:
(обнялись, по-українському співають)
«Серце в диму оре,
Думка засіває,
Козак веселіє —
Що думати знає.»
Режисер:
(до глядачів)
Що ти несеш? Тебе розносить що?
Які учора влізли в руку речі?
Голос речей! Немов скликає змій, тече,
Звиває. Шипіння невпокорених речей,
І в с е сповзається,
немов повітря душне, спечне.
Другий актор:
Недавно тут, як хтось то мав прийти,
Я загубив ножа. Сковзь — як під землю
провалився.
Я спотикнувсь, щось мало з ніг не збило...
Режисер:
З металу ніж, як й дух любовного тяжа,
Нічого не пита, коли вража.
Це зустріч радості: вас зупинить хотів вожак, —
Ніхто не знає, хто штовхнув ножа
На нитях, що незримі.
Голос закоханого, Його:
(близько на вході)
Мені троянди на столі в твоєму домі
Перекидали серця срібну нить
По чистім-чистім тілі ранку!
Я серцем чув — у сяйво почуття
прийдеш мене вбирати...
(Входять Він і Вона і тихо сідають серед глядачів.
Актори виходять і вносять квіти.)
Режисер:
Події — одяг потайної суті.
Де суть?..Як розум осягнути?
(мовчить)
Як хмару розігнати — тут як тут ми.
А розігнати те, що м а є б у т и?
(мовчить)
Без знань ведіння суди і уряди морочать:
Приймають рішення без справжніх знань, — це злочин.
Третій актор:
Життя таке: куди ти не підеш —
Повсюди труться слизькі. І впадеш
В прихованій тій суті.
Режисер:
Ось принесіть мені від того річ,
Про кого хочете наперед знати.
(зав’язує хустиною очі собі)
(Поет передає хустинку свою.)
Режисер:
(бере в руки)
Здоров’я молоде. В хаті своїй не житиме. Батько помер.
Дружину лишить. З батьківщини виженуть — з’єдна світи.
Збираючи з речей, з полів їх інформацію — він буде
дивний своїм родичам і нації.
(розв’язує хустинку)
Ясно.
(віддає хустину Поетові)
Знайдемо ж своє рідне коріння, свої поля.
Навіть не говорячи нічого, можна елементами структури
передати атмосферу: це — Туреччина, це — Італія.
Прошу, ось так: український тип на природі.
Перший актор:
Як? — Зразу ж?
Режисер:
Станьте під екран.
Подайте Україну! Що ви відчуваєте?
Другий актор:
(чухає потилицю)
Треба подумати...
Третій актор:
Думки — як вихор.
Перший актор:
Думки зірвались табуном.
Четвертий актор:
Треба вчепитися в думки, як у казці Іванко-дурник в гриву дикого коня,
й нехай несуть, і налягати всім своїм «Я» — тоді крилатий кінь притишиться і
принесе в безгучність, в те, що тобі відповідає... жар-птиця думки захлюпне
палким, гарячим, рідним, передаючи істини чуття.
Режисер:
Ти ловиш на льоту.
Відключитися від зовнішнього — й тим звільнити силу-свідомість
для палахтіння власної душі-антени.
Щасливим будеш лиш тоді, як вдариться жар-птиця і вхопиш за крило:
точно відчуєш — що необхідно для народу.
Україна — це думка, шкворінь вогню Деміурга.
Найвищий листок вогню — завдяки іншим! — розвивається
останнім! Ждіте!
Доки весь народ не матиме душевного задоволення —
добра не буде.
Далі він сам вас видумає й виучить, як
почати думати по-новому... Як виплавлятись в променистість...
Перший актор:(до Другого актора)
Ти думаєш — дійде?
Другий актор:
Всяк бачитиме в свою міру зіпсованості,
А може й сонценосності.
Перший актор:
Люди б’ють стрілами психік сильніше, ніж дошками.
Кам’яний вік!
Не думайте погано, поки я літатиму..
Добре все: кому пам’ятник, кому — сісти
під ним. (виймає свої записки, відходить за кущ, спускає штани,
оправляється, заглиблюється, думає).
Режисер:
Ось смішок серед вас. Чому? Від зіткнення
звичного стадного реагування і незвичного: як
на це інші подивляться. Міщанство — ось розпуста.
Смердить — комфорт. Вбиває — звуженість.
Десятки тисяч воїнів тікали, коли на голови їм
падало лайно, а перед цим же йшли і через смерть!
Перший актор:
(заправляється, складає папери)
Чому немає совісті в людей?
Та вони забиті в своїх викривлених образах
мізків, навіть обличчя перекошені від хворіння
однобокістю своїх уявлень — і вони просто не розуміють
один одного і світ.
То яка вже тут со-вість? Це людство екскрементів.
І вже один одного не переносить, бо отой — не те думає,
лайно летить не так високо! А де отой, що з’єднає в собі
хоча б народну культуру і інтелігентну?
І не так, що одна частка — шизофренія народна,
а друга — інтелігентська.
А щоб все життя ввібрав і ще й мистецтва з’єднав в собі
одному і за них сам відовідав, випукло, — то де він?
А щоб осягнув усі світи й до цього ж збіглось ще володіння
художнім словом,— то де такий? Що, Будда плавив художньо?
Так от: народне слово.
Політикуси-гидомири, царі і писарі!
Не пшикайте, дайте отямитись народу.
Всі кличуть до єднання! — І несповна розуму —
Виховані на однобоких Шевченках і Пушкіних.
І ми так скажемо: переходимо із гиді до любові.
Та тільки це показуємо...
Інтелігенція роздвоюється — і в народ,
І хтось там вічно відривається від народу.
Ледь що — закриваються і кажуть, що так виховані,
і з ними Бог: вже на народ — треба дивитись косо.
Що всі їх назви єсть життя гівна — не зрять!
І ображаються, коли візьмеш й тикнеш їх носом,
Як-то кота шкідливого.
Й не знають люди — що їх тисне,
Мов тісний одяг.
Отож, розпочнемо.
Ви знаєте — на Сході є конфуціанство.
Це — коли всіх і вся манделять під державу:
В чиновний люд, у затиск, мимо життя натури кожної.
Отак
(показує)
На Заході — вічногнилий куток, де людям є що втратити:
Ворота, шмаття, дах і стіни гавані, де ці міщани
Надумали сховатись від стихій.
Який народ — така й культура;
В нас це не зрозуміють, бо всі сидять на чемоданах
Тисячоліттями, усі кочівники. Значить, отак у них
(показує)
На Півночі — самоув’язнений народ, що вічно змінюється
Місцем з урядовим... чи там — партійним.
(переводить дух)
На Півдні — протилежність їхня, дао.
Це — коли роблять, як говорить їм душа,
Не визнаючи аніякі загорожі для внутрішнього «я».
Ну, так у нас — це кожен третій даосист,
Бо як одні сидять на чемоданах, чи просто так...
То другі ждуть, чим все закінчиться,
Хвилюється душа, як кіт нестрепаний,
Від чого кожну душу б’ють горілкою
Усі ці морди, — словом, усі в підпіллях,
ніякого життя,
І щоб зійти в своїй святій зорі,
То треба пережити шість царів!!
От, в Центрі — ми.
Все вибито з народу, чисто душа лишилася,
Це — ліпший матер’ял для Бога.
Він Русь доп’яв на двох на схрещених дорогах,
Й ніхто не знає: ті ми чи не ті,
Що йдуть в майбутнє, бо найлегша в нас поклажа.
Де всякії єднання — вічно ми,
Бо — в Центрі.
А скрізь такі культурні, що до впаду,
Такі культурні, що самі собі не раді. —
Дайте сказати! Я все життя мовчав. —
...Аж задихаються, щоб як його діждати,
Коли Бог синтезу з Русі прийде повитягати
І їх. Не станем часу марнувати!!
Бо як з болота у кохання йти — дрантя одне,
То як поетам і жінкам
все це вміщати?
Підемо з рідного болота:
чим більше кинеш ниток і подригаєшся —
Тим більш затягне, і вже де той Бог?
А, раз ти з нами — значить, теж болото.
А! ти нас хочеш рятувати? — Не хочеш!
Ми тобі зараз нарятуєм...
...Є в нас «духу царі». Царі!.. із москалів. Не цар, я вчуся
В природи, з вічності крізь час дивлюся
З усмішкою зворушеного зору
Жахної, але справедливої потвори.
Якби ж дракони з вас! Та в екскрементах малі яйця, —
Проклюнути?
Ви знаєте, що в світі білому метляється?
А у незримому?
А у майбутньому?
А у єдиному?
Тьфу, все брехло! Кожна б...дь — несправжня!
Лиш душу позамацують, паскудні.
Ех, дай-но пісню-волю, очиститись душі
і політати
(співає)
«Поет жениться на відьмах —
увесь світ пізнає.
Візьми жінку-ангелочка —
Будеш тільки в раю.
Оженишся на Богове...
(мовчки думає)
Оженись на цілім світі —
Нехай доганяють».
Бояться пісні. Пісня зразу попадає
В струни сердець, від землі до неба як та мантра.
Хто любиться — ті не живуть з болотом.
То й кажуть: йому з болота до любові — як від землі до неба рачки.
Знають, що напрямок — до неба,
а бояться. Бояться неба, Любові, смерті, поезії життя, пісні. Всього
бояться. Тьфу, ти!
Раби!! Бояться жити! Бог вигубить таких.
Третій актор:
Люди стадні, бо не вміють виходити
з-під впливу вібрацій низького гіпнозу,
що йде від різних ідіотів і речей.
Вийди — і воля!
Четвертий актор: (до Другого актора)
Те недобре, що загубивсь твій ніж.
Навіть невчасну думку слід спалити,
Якщо то сірих звуків квіт. Скоріш
Чорніє думка ще й вражає, якщо злитись.
( Продовження цієї поеми 90-го року — буде далі)
ID:
896581
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 29.11.2020 12:06:35
© дата внесення змiн: 29.11.2020 13:11:44
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
